Нахиляється трохи ближче до Симона, в саме вухо, майже нечутно:
— Sieh mal. (нім. Подивися-но).
Чикаленко, вже теплий від чарки, бурчить:
— Я ж казав. Без баб.
Симон мовчить. Лише дивиться. Дим повільно розчиняється в вечірній вогкості.
3. ХАРЛАМПІЙОВИЧ
Василь уже спав у каюті. На палубі ті, кого ще не звалив алкоголь.
Симон підняв склянку:
— За яхту. За господаря.
Чикаленко засяяв. Випив, підкрутив вуса.
Симон, рівний, тверезий:
— Щоб ця палуба бачила десятки плідних нарад!
Всі чокнулися. Симон лишався на зельтерській. Володя лив в себе спирт.
Павло раптом підвівся. Голос тремтить, збивається на кожному слові:
— Я… я поет. Готую першу збірку.
Уже… майже готова.
«Соняшні кларнети»… — захлинається повітрям, дивиться кудись.— Я тут… уже бував. З редакцією. Сам — ще ніколи.
На слові «сам» він замовкає, червоніє й крадькома зиркає на Микиту. Той усміхається у вуса, сидячи, впевнено кладе руку йому на талію.
— Я з Чернігівщини, — знову починає Павло, тихіше. — Батько священник. Нас… малих багато. Грошей нема. Семінарія. Я співав. Малював. Відібрали у хор при архієпископі… — голос затинається, він ковтає сухість.
За столом колишній голова уряду. І Петлюра. Сам. Симон Петлюра. Павло ледь чує себе. Його пальці б’ють дріб по столу, тонкі, музичні.
Симон слухає мовчки, не відводячи очей.
Семінарія. Хор. Капела. Архієпископ.
Володя кусає губу. У нього в животі кипить заздрість.
Павло сідає. Нахиляється до Микити. Той притягає його до себе, обіймає — і там немає гри, лише зв’язок. Щирість. Симон це зчитує миттєво.
— Скільки тобі? — питає Симон коротко.
За нього відказує Микита:
— Двадцять сім. А мені тридцять п’ять.
“Як Жовніру. Однолітка”, думає Симон.
Шаповал піднімає склянку з водою:
— За кохання.
Очі його звернені не до Павла. Прямо у Володю.
Раптом Чикаленко приходить до тями, кривиться, гупає чаркою, краплі по скатертині. Жорстко, майже кричить:
— Я ж казав … Без баб!
В голосі образа. Як у дитини, якій зіпсували гру.
Симон спокійно гасить цигарку в кришталеву попільницю:
— Євгене Харлампійовичу. То треба точніше висловлюватися. Не «без баб», а «без злягань».
Секунда тиші. Микита піднімає руку. Пальцем вказує на Симона. Регіт такий, наче палуба зараз трісне.
Павло червоніє, але теж посміхається. Навіть господар спершу фиркає, потім заливається п’яним реготом.
Чикаленко підводиться, похитується.
— Ну… тоді… вже… самі… — бурмоче й суне до каюти.
П’яна змора звалила його остаточно.
Мінус ще один.
На палубі стає тихіше. Дим, світло ламп, хлюпіт води об борт.
Володя мовчить.
Дивиться в темряву й думає.
Поет, значить.
Зараз почує. Великого письменника.
4. ВОЛОДЯ
Харлампійович сопе у своїй каюті п’яний. Василь ще раніше.
На палубі четверо: Володя, Симон, Микита й Павло.
Дим клубами. Лампа хитається від вітру.
Літературна дискусія народилася сама собою.
Павло збуджений, говорить швидко, перебиває сам себе.
Про вірші, про музику, про нову збірку.
— «Соняшні кларнети», мої вірші, — випалює він, дивиться на Симона.
— Це буде інакше. Вірші в музиці. Футуризм.
Здається, ні в кого так ще не було.
Микита киває. Видно, що він ці всі вірша знає напам'ять. Дивиться на Симона. Чекає реакції.
“Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.”
Микита хмикає, темні очі спалахують:
— Буде тобі кларнет. У каюті.
Сміх. Павло ніяковіє, але усміхається.
Володя зиркає. Погляд каламутний.
— Я теж напишу про сонце, — кидає він різко. — У мене буде … ціла машина. Соняшна машина!
Павло ховає усмішку в чарку. Микита регоче:
— Машина? Щоб більше всіх і без упину? Це ж мрія! Що ти з таким скарбом робитимеш?
Всі ржуть. Володя нервово сміється разом із ними, але стискає кулаки. У ньому все вже пливе.
Неладне.
Ризик.
Сміх гримів, давив. Павло червонів, Микита сипав шпильки.
Володя хитався:
ще одна насмішка, і він може встати, кинутися з яхти, загубитися у темряві.
Шукай потім дурня.
Мізків вистачить.
Або в село.
Або в воду.
Ревнивець. До чужого таланту.
До чужої пристрасті.
Симон бачив це.
Занадто добре знав Генія.
Нахилився до Микити, шепнув коротко. Той кивнув.
Симон підвівся. На вихід.
Сходами вниз.
В кухню.
Жінка років тридцяти. Миє посуд. Кухарка.
Впізнала отамана.
Простягає склянку.
— З вами, Симоне Васильовичу, чому б не випити…
Він киває, дивиться, як вона ковтає.