— Чув, Симоне, що ти збираєшся одружитися на моїй Олі?
Володя ледь помітно здригнувся. Що за. Оля. Його грубі пальці вчепилися в підлокітник.
Симон бездоганно невимушено посміхнувся:
— Пане, Ваша Оля має дев’ять років. Я дітей люблю, je vous en prie, але не настільки.
Сміх гостей перекотився ложею, як легкий шквал. Грушевський плеснув в долоні.
Володя сидів, почуваючись, як тріска у потоці.
Ненависть накотила, чорна, липка.
До них усіх. Волхви. Кляті.
Старі х#ї. На смітник історії.
Він вже не питав, нащо вони припхалися.
Зараз вже: як вижити тут і зараз?
Може, швиденько в буфет?
Влити в себе абсенту, аби прибило цей свербіж в жилах.
Хоч на півгодини, аби стало тихіше.
Тим часом Симон плив хвилею насолоди. Федак добродушно ляснув його по плечу, як нагороду.
Шухевич, потиснувши Симону руку, додав:
— І Чикаленкові передай вітання! Хай і собі до Львова загляне, як буде ласка. Малого Романа провідаємо заодно.
— Романа? — перепитав Симон, із живим щирим зацікавленням.
— Онук. Щойно народився. Міцний хлопець, як і належить.
Симон нахилив голову, вклонившись глибше, ніж вимагала церемонія:
— Нехай росте здоровенький. І на славу нашому краю.
Симон знову обернувся до Шухевича і з тією самою м'якою, колючою чемністю кинув:
— А ще, пане, якщо маєте час — поясніть, будь ласка, Володі, що лицарський хрест — це не буржуазна туфта, а справа честі.
Володя смикнувся.
Із куточка ока він бачив, як Шухевич усміхнувся тепло, майже співчутливо.
— Колись поясню, — пообіцяв той, і підморгнув Симону.
Симон, з легкою усмішкою, нахилився до Грушевського:
— Як ваша праця, професоре? Не втомили вас монголи?
Грушевський зітхнув, добродушно:
— Лізуть з усіх шпарин, Симоне. І в літописах, і в реальному житті.
Володя, що досі ковтав ігнор мовчки, раптом буркнув уголос:
— Побачите ще, колись і моє ім’я буде в працях по історії! Марксизму. Соціалізму.
У ложі вибухнув тихий, ледь стриманий сміх.
Федак пирснув у рукавичку.
Шухевич хмикнув, удавано серйозно:
— Надрукуємо окремим додатком. Мрії ідеалістів.
Симон тільки усміхнувся тонко, майже невидимо. Гості пішли.
Володя сидів поряд — дерев'яний, гарячий від сорому.
І від чогось іншого, що лоскотало під шкірою, свербіло під грудьми, змушувало раз за разом ковтати повітря.
Музика на сцені наростала. Оркестр налягав на струни, як кат на шию засудженого.
III. АНТРАКТ
Бризнуло світло. Заболіли очі.
— Я швидко, — кинув Симон, підводячись. — Треба дещо уточнити у митрополита. Теологічні питання. Ах, а ти ж атеїст.
Володя лишився сам.
Антракт був довгим. Часу мало вистачити.
Він вже мав план:
встати,
вийти,
першу-ліпшу затиснути в коридорі, в темному куті.
Далі сортир.
Все як завжди.
Підняти спідницю, розсунути ліф.
Повідривати ті кляті застібки.
Панталони вниз.
Увійти.
Треба.
Прямо зараз.
Без зайвих рухів.
Швидко.
Зняти свербіж, аби нарешті відпустило.
Володя вже навіть намітив кілька варіантів в спідницях.
Ота, біля колони.
І ота друга. Десь її хахаль пішов.
Поки не повернувся.
З якоюсь точно вийде.
Є хвилина.
Гайнути в буфет, прихопити два келихи.
Собі і спідниці.
Хутко!
З буфету Володя біг.
Стрімголов.
До якоїсь з двох варіантів.
Через фойє.
І саме там побачив Симона.
Поруч митрополит Шептицький.
Симон стояв в своєму костюмі.
Рука в кишені.
Інша з якимись паперами.
Голова похилена.
Шанобливо. Зачесаний.
Поруч Владика Андрей.
Масивний. Високий. Старший.
І з ним поруч оцей огризок в окулярах.
В костюмчику.
Весь такий інтелігент.
Вони розмовляли.
Його Преосвященство і сіра моль.
Серйозно, спокійно.
Як рівні.
Латинкою. Грецькою.
Владика посміхався Симону.
З чимось навіть погоджувався.
У Володі опустилися руки.
Усе. Ніяких спідниць. Ніякого сортира. Ніякого виходу.
Обидва бокали, що були у Володі в руках, влив в себе.
Пекуча рідина побігла всередину горла.
Одного Володя не міг зрозуміти.
Дівок тут — що гною.
По десять на кожному кроці.
Будь-яку можна взяти.
А цей вилупок в окулярчиках надає перевагу старцям в орденах і з хрестами на пузі.
Якого біса Симону не чеше в паху?
IV. ЛИСЕНКО
Симон повернувся.
Тихо. Вільно.
Разом з ним у ложу увійшов Микола Лисенко.
Володя отетерів. Не повірив власним очам. Той самий Микола Лисенко. Корифей. Символ.
Батько української музики.
Жива легенда.
І знову біля цієї полтавської посередності.
Володя сидів у тіні, намагаючись збагнути, як це можливо.