— Петлюра, не починай. Бо як оце заводиш шарманку — то або революція, або шапіто.
— Шапіто, — сухо кинув Симон. — Завтра побачиш.
І ще. Не підставляй всіх. Це ризик.
— Зробив паузу, вдихнув дим.
— Павло твій може все завалити. Відпусти краще.
Микита глянув убік, знизав плечима:
— Знаю. Але вперше в житті не можу. Як пацан. В тридцять п’ять. Уже два місяці.
— Це твоє рішення, — сказав Симон рівно. — Твоє життя. Я попередив.
— Кассандра ти наша турботлива, — Микита скривився. — Як моя матуся, тільки з цигаркою.
Симон таки всміхнувся. Ледь.
— Я знаю про тебе більше, ніж вона. Ти он мені навіть свого Павла привіз показати.
— Ну не Миколі ж його показувати. Ти ж у нас цілий отаман, який всіх дістає, — відбив Микита.
Вони перезирнулися. Жоден не образився. Майже два десятиліття поруч.
Микита зітхнув, глянув у темряву:
— Не звертай уваги на Володю. Перебіситься. Я розберуся.
Симон кивнув. Повільно. Дим розчинився над рікою.
II. РАНОК
Світанок на Дніпрі. Вода стояла дзеркалом, легкий туман стелився понад плесом і тягнувся до зелених схилів. На цю абсолютну красу споглядав вічний Тарас.
Певно, сміявся.
Палуба здригнулася.
Важкі чоботи гупали по дереву. На яхту разом, з різким залізним гуркотом, вдерлися жандарми — з десяток чоловіків у сіро-зелених мундирах. Кашкети з блискучими кокардами-орлами, на ременях — нові тризуби, аби знали, чия тут влада. У когось за плечем гвинтівка, у когось револьвер у кобурі.
Діяли злагоджено, мов рота на штурмі: один уже копнув двері ногами, другий звіряв щось зі списком у руках. Кожен рух різкий, відточений, немов боялися не встигнути. Від ударів дверей і кроків палуба тремтіла, а на гладкій поверхні Дніпра розходилися кола, ламаючи дзеркальну тишу.
Перші двері. Злітають з третього удару.
Жандарм дивиться, хто в каюті. Далі в список.
— Чикаленко, Евгений Харлампиевич. Владелец судна.
Розпатланий, зім’ятий, розхристаний. Вуса вологі, очі червоні. Важке похмілля.
— Що?.. Що сталося?.. — бурмоче, нічого не тямлячи.
Двоє жандармів беруть його під руки.
Виносять на палубу, де вже гуркіт чобіт і холодна ранкова волога.
Наступні двері. Гупають чоботами. Замок тріскає. Пляшки валяються під ногами, на тумбі їжа, купа одягу, чоловічого і жіночого. Все разом.
На вузькому ліжку Володя з кухаркою. Ковдра нічого не прикриває.
Жандарм веде пальцем по паперу:
— Бывший глава правительства. Владимир Винниченко.
Володя хапає край ковдри, прикривається. Очі червоні.
— Одевайтесь, — командує старший жандарм. Двоє кидають йому штани під ноги. Як тільки Володя натягує щось на себе:
— Вы арестованы.
Кайдани клацають металом у тиші каюти. Володя бурмоче: “ах ти сука в вишиванці…”
Наступна каюта.
Тісна, одномісна. Чистота. Навіть попільниця блищить. На підлозі ні пляшки, ні крихти.
Микита лежить вдягнений. Не спить. При зброї.
Очі ясні, тверезі.
Поруч Павло, сонний, запухлий, волосся мокре, без одягу, прикритий ковдрою. Його рука важко лежить на грудях Микити.
— Встать! — гаркнув жандарм.
Микита зітхнув, розтягнув слова:
— Вас побачив і вже стою…
Павло в напівсні намацує його:
— Та не весь.
Кілька жандармів пирснули, але старший насупився:
— Чты ты мне тут липой шелестишь?
Глянув у список.
— Ты кто такой?
— Павло… Тичина, — хрипло відповів хлопець, прикриваючи очі рукою від ранішнього сонця.
Старший різко:
— В списке не значится.
(відразу занотовуючи)
— Но теперь есть.
Додає ім’я в порожній рядок. Коло замкнулося. Микита мовчки дивиться на це і раптом розуміє. Ось воно. Про що вчора казав Симон.
Тепер у хлопця життя не буде.
Павло, запинаючись:
— За що…мене?
Старший, регочучи:
— Выбирай сам.
Посягательство на верховную власть. Организация бунта. Или мужеложство.
Микита, віддаючи зброю.
— А мені?
Головний, дивлячись в документи:
— Поручик Шаповал. Наше почтение герою войны. Простите за доставленные неудобства. К Вам вопросов не имеется.
Двомісна каюта.
Двері вибито.
Василь, заспаний, сорочка напіврозстібнута, підхоплюється з ліжка.
— Що… що сталося?
— Василий Королив? — різкий голос. — Вы главный редактор «Часу»?
Василь кліпає: “Так… я… так”
Жандарм:
— Вы свободны.
Погляд жандарма ковзає далі — на друге ліжко. Воно ідеально незаймане. Подушка покладена кутом, ковдра рівна, чиста. Ніхто й не лягав.
Про Симона не питають.
Навіть у списку його немає.
******
> ЄФРЕМОВ С. Про раннього П. Тичину.
“Поет світового масштабу. Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа.” (колега по роботі у Є.Чикаленка).