> В. СТУС написав про Тичину “Феномен доби”.
“В історії літератури не знайдеться прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.”
В спогадах про зустрічі 1964 р. Стус писав, що був вражений, наскільки у Тичини тонкі риси обличчя і мертва міміка.
> ПРИМІТКА 2. П. Тичина не підтримав шістдесятництво. Очолював Інс-т літератури УРСР. Міністр освіти УРСР 1943-1948 рр.
Дружина називала його “живий мрець”. Він вижив в Будинках “Слово” в Харкові і “Роліт” в Києві.
III. ДІМ РУСОВИХ (ПРОДОВЖЕННЯ)
19 лютого 1900 р.
Полтава
Шевченківські дні
Симону 20
Чикаленко вже добряче під мухою. Сідає поруч, руки лягають Симонові на плечі.
— То що твій знайомий? Пише? Вірші?
— Прозу.
— Про кохання?
— Ні. Про хвороби і потяг. Але як треба, і про кохання зможе. Надішле Вам текст.
Чикаленко ковтає ще стопку. Не факт, що почув, киває й сміється сам до себе. Якогось ляда хапає Симона за носа. Перебрав спиртного.
Відрижка.
За годину Микола.
Маніфест «Самостійна Україна».
Симон збоку, вражений до дна.
Після промови Микола нахиляється і регоче:
— Не губися, Малий. Дівок тут забагато. Ще підцепиш кохання всього життя. Я повернуся. Ввечері.
Боже. Нарешті. Партія. Ці роки з Миколою були недарма. Небезпечні акції. Сумнівні місії.
Дійсно, Микола повернувся. З хлопцем. Молодший. Сімнадцять чи вісімнадцять. Гімназист. В довгому шарфі. Міцний.
Вищий трохи.
Русяве волосся склокочене, темні очі.
Як писана торба, сказали б мати про таку красу.
На щоках сліди гоління.
В очах щось хиже.
“Малий. Це Микита. Як ти. Тільки красивіший.” Регоче Микола, як мідна труба. З якоюсь новою жінкою під руку.
Далі — ресторан, закрита кабіна. Посвята в партію. РУП. З десяток студентів і кілька старших. Микола записує кожного, приймає присягу. Симон серед них. І Микита.
Пізніше: “Все, Малі. Я поїхав. Здружіться.”
В екіпаж і гайнув.
Мете. Крижаний вітер. Полтава в білому хутрі. Два хлопці лишаються самі. Дивляться один на одного. Пальта, кашкети. Голодні. Худі. Сніг сипле на плечі. Симон старший, але на вигляд однакові. Тонший.
Микита не витримав перший. Пихнув Симона:
— Ну давай, чи шо. Я з Бахмута. Припхався паровозом і зараз назад. Вже все робив. Байдуже, що гімназист. А ти тутешній?
— Все — це як? — Симон уважно.
Микита стишує голос:
— Книжки, конфіскат. Листівки. Довелося й з жандармом одним… Вкрав потім те, що треба. — він робить паузу.
Зовсім тихо: — Вибухівку.
Симон киває. Розуміє.
Те саме. Зброя, агітки, жандарми, селяни, офіцери.
— Палиш? — питає Симон. Микита киває.
Дивляться один на одного.
Однакові.
Що ті брати.
Симон проводить його до вокзалу.
Не прощаються.
— Приїжджай до мене. У нас груші. — діловито запрошує Микита. І насуває кашкета глибше на вуха. Холодно.
Обидва знають: скоро зустрінуться знову.
Поїзд рушив.
Якийсь час Симон ще на пероні.
А далі поплентався в семінарію.
Він. Не. Сам.
III. ГЕТЬМАН
Липень 1918 р.
За три дні до подій на яхті.
Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)
№ 18-20/8.
Резиденція Гетьмана П. Скоропадського.
Маріїнський як резиденція — одразу ні. Скажуть: царський палац, мітить в імператори. Та і червоні вилупки його спаскудили. Тому тут. В губернаторському.
Тихіше. Менше пафосу. Є сад для дітей.
На днях якраз повернулася дружина з усіма. Зайняли весь верхній поверх. Троє хлопців і дві доньки. Місця на всіх не вистачало. Дівчат поселили в перемебльованій ванній.
З безпекою не дуже. За кожною гардиною в нішах сховки зі зброєю. У випадку чого: відстрілюватися.
Звуки кроків гасили щільні килими.
На стінах чорне дерево, люстра в різьблених рамах. Мармурові сходи. Скульптури богів, вази з трояндами в кришталі.
Симон ступив у передпокій. Кращий костюм. Темно-синій. Під очі. Обирав. Навіть кутик білої хустинки видно. Обручка.
Двері розчинилися. Увійшов ясновельможний гетьман Павло Скоропадський. Спокійний, рівний. Легкий кивок: більше, ніж будь-яке привітання.
В кабінеті він рухався повільно, немов відміряв кроки не ногами, а часом. Зупинився біля вікна, дозволив собі тонку усмішку.
— Comment va ta conspiration, Пане Петлюра? (фр.: Як твоя змова?) — усміхнувся Павло.
З українською справи йшли не дуже. Робота з'їдала весь час. Виходило не дуже.
(Пауза).
— Навіщо ти її затіяв? Знал же. Позову. Искал встречи?
Симон у відповідь теж повів кутиками губ. Іронічно.
— Я тебе поважаю, Петлюра.
Знаєш і не боїшся.
Die Deutschen werden dich töten. Du wirst ein Märtyrer werden. Man wird sagen, ich sei eifersüchtig gewesen.