Хотілося повторювати. Намагався підлаштовуватися.
Симон не з’являвся щодня. Але коли приходив з земства — охайний, спокійний, завжди в собі — він вів. Кілька слів, один погляд, і Євген уже знав, куди рушати далі.
Симон відчував, коли треба бути тут.
Бачив у Симоні сотні облич.
Головний земський чиновник, весь в паперах, з текою.
Полум’яний трибун з чубом.
Спокійний і небезпечний конкурент з гетьманом. Вільно іноземними мовами.
З галичанами свій, хоч і не свій.
Всі обличчя були як рідні.
І в справі теж бачив.
Під Крутами зі зброєю в руках, серед загиблих.
На Арсеналі під час зачистки.
На піку жорстокості.
За кулеметом.
В крові ворога з револьвером.
З обличчям як камінь.
І це теж йому пасувало.
Євген знав і його жінку, Олю, спокійну й рівну.
І Розу Винниченкову, чужу, занадто освічену, але поруч. І самого Володимира.
Микиту. Вступив до нього в партію.
Але було ще щось.
Темний жмут історій, знайомств, імен, кінця і краю яким не було.
Євген відчував: у Симона є інші вузли, інші люди.
Краще туди не лізти.
Євген ішов за ним, бо не міг не йти.
Питав себе:
хто він Симону — товариш чи маріонетка?
Ловив погляд його очей, і всередині щось завмирало. Кілька разів бачив дивне. Очі міняли колір. З синього на сірий.
Єдна людина, у якої сірі очі були теплі.
Не міг відхараскатися від прив’язаності.
Боявся зізнатися.
Назвати самому собі: обожнювання.
Магія, в яку він вгруз, що та оса в варення.
Впізнавав Симонові кроки. Без погляду відчував, що той поруч.
…Коли Симон вийшов із кабінету гетьмана й кинув:
— Маю тиждень, —
Євген вловив подвійне: щем підозри й прилив гордощів.
Це було сказано йому.
І більше нікому.
II. TO-DO LIST
Липень 1918
Кілька днів до ув'язнення.
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Кімната стояла в напівтемряві. Вікно прочинене, важке липневе повітря лізло довгим язиком всередину, тягло за собою гул міста. За ним входив запах сирої зелені: баронів сад шелестів кронами.
Десь надворі купчилися квіти, і теплий вітер сував їхні солодкуваті ноти прямо в носа мешканцям “будинку лікаря”.
На столі розпорстався німецький блокнот у м’якій шкіряній облатці, розгорнутий нутрощами.
Кремові сторінки, рівні, хвилясті від спеки.
Чорні рядки впевнені, похилі.
Поруч з ними позначки червоним олівцем.
Збоку попільниця, пил від протягу сипався на стіл.
На підлозі нахабно лизався Марек, рудий кіт.
На розгортці було:
1. Євген.
Довести справу. Контролювати. Тримати поруч. Не дати впасти.
➤ «Був. Слухає. Йде за мною.»
2. Микита.
Провідати після арешту. Чи зрозумів? Що по справі? Чи не збився. Психічний стан? Дитина — правда?
➤ «Тримається. Веде. Нова мережа.
З поетом покінчено.»
3. Володя.
Посадити на тиждень.
➤ «Виконано. Напише геніальну п'єсу. Про страждання. Про мене. Ще подякує» (підкреслено червоним)
4. Земства.
Не певен, чи ще повернуся.
Подарунок Василеві.
Він тримав це місце.
➤ «Вручив. Здав.»
5. Компромат.
Донцов. Знаки питання. Розібратися.
➤ <порожньо>
6. Оля.
Все пояснити.
Припис: Симоне, обов’язково.
Буде важко.
➤ … (коротка риска червоним збоку, ніби рука здригнулася й далі не пішла)
Симон вийшов. Сторінка лишалася відкрита.
Тлів недопалок.
Марек розтягнувся під столом, муркотів, ніби нічого у світі не було важливішого.
А на сторінці два останніх рядки темніли порожнечею.
III. PAPARAZZI
Напередодні арешту.
Липень 1918р.
Українська Телеграфна Агенція (УТА, зараз Укрінформ)
тоді: Хрещатик, 25
Майже ніч.
В Агенції тихо. Нікого, крім Дмитра. За столом, курив і когось чекав.
Перед ним аркуш із карикатурою, російська робота.
Українська хата, на призьбі сидить гетьман Скоропадський і гойдає дитину в колисці, причепленій під деревом.
В колисці (у формі німецького шолома) український козак з довгим вусом, витягнув одну руку, реве. Під карикатурою підпис: ''Баю-бай, пусть тєбє пріснітся рай"! ..
Вранці він це показував Скоропадському. Той сміявся.
Двері рипнули. Увійшли.
Євген: у скромному, напіввійськовому, без зброї. Обличчя суворе. Втомлене. З Жулян.
Симон. Біла вишиванка, свіже випране полотно, лляний блиск. Останній день у земстві. Ніби з офіційної наради. З бурбоном.
Дмитро підвівся. Теплий рух: він і Симон обійнялися, мов давні колеги. Євген спостерігав осторонь, трохи чужий у цій грі жестів. Бурбон мігрував в Дмитрові руки.
Симон одразу, сухо:
— Що ви маєте на мене.
Де матеріал. Скільки копій?
Дмитро не сів одразу.