Закурив, випустив дим убік і сказав рівно, майже буденно:
— Одна копія. У мене. “Гріх і розпуста Отамана Петлюри”. Це про чотири роки з Максимом Славінським в Пітері.
Євген завмер. Очі округлилися. Він навіть повітря втягнув різко, як від удару.
Симон засміявся.
Низько, з полегшенням.
— Ото й усе? Тільки з Максимом? А про оргії там є? Я б почитав.
Він хитнув головою, іронічно скривив губи:
— А бабульок? Душив? Гвалтував? Чи як там у того москаля достоєвського?
Дмитро примружився, пускаючи дим. Євген так і сидів кам’яний, як у клітці.
Симон різко зупинив сміх, і вже зовсім рівно:
— Видаляй. Не заради мене. Заради нього.
Кивок у бік Євгена.
Дмитро зиркнув на аркуш із компроматом, тоді на Симона:
— Якщо я це спалю — мене знищать. Гетьман мене поховає.
Симон не підвищив голосу, лише відсунув попільницю й сперся ліктем на стіл.
— Дмитре. Ти ж знаєш, ми з тобою від початку стояли за одне. Тоді ще, коли контрабанду тягнули через Перемишль. Ти й я — про соборність.
Він кивнув на Євгена, який сидів мовчки, затиснутий у цій розмові, ніби заручник.
— А тепер вона перед тобою, жива. З вусами. Сидить.
(Симон посміхнувся на “святе дитя соборності” і продовжив).
— Ціле галицьке військо в Києві. В їхніх руках майбутнє. А від тебе залежить — бути їм чи ні.
Симон закурив, погляд не відводив:
— Подумай. З одного боку: кар’єра при гетьмані. З іншого: ідея соборності.
Давай відверто: гетьману та соборність до сраки. Він ще й Василя (*Габсбурга Вишиваного) до всирачки боїться.
Тиша.
Дим повільно стелився між ними.
Євген відчув, як кров стукає у скронях: сидів, як жива карта, яку Симон кинув на стіл. Як козир.
Дмитро не відразу відповів. Затягнувся, довго тримав дим у легенях. Усміхнувся краєм губ — іронічно, ніби хотів кинути жарт. Але усмішка швидко зійшла.
Очі стали серйозні, навіть важкі. Він розумів: Симон завів його в кут.
Кар’єра при гетьмані чи соборність — два шляхи, поєднати не вийде.
Євген дивився то на одного, то на іншого. І раптом відчув: ці двоє — рівні. Жорсткі, українські до кістки.
І саме тому вони сходяться тут, у задушливій кімнаті з одним аркушем на столі.
Дмитро видихнув убік, коротко кивнув.
— Ти добре граєш, Симоне.
Євген, ніби щоб розрядити тишу, нахилився трохи вперед:
— А ви… в якій партії нині?
Дмитро пирснув, затягнувся довше, ніж треба, і випустив дим у стелю:
— У жодній. Партії — гниль. Але з тобою можемо зробити свою власну. Справжню.
— До речі, Євгене, ми ж знайомі ще з 1913го. Пам'ятаєш студентський з'їзд у Львові?
Сотник ковтнув слину, не знайшовся що відповісти. Вперше за довгий час він почув від когось у владі те, що сам носив у голові.
Дмитро знову взяв паузу. Курив повільно, ніби тягнув час. І раптом, не відводячи очей від Симона, спитав:
— То коли ти сідаєш?
Євген сіпнувся. Серце гупнуло: звідки й це знає?
Симон не ворухнувся, тільки відкинувся в кріслі:
— Сідаю. Вирішуй.
Кілька секунд у кімнаті стояла глуха тиша. Дим звисав важкою хмарою.
Дмитро скривився, наче від чогось гіркого, і різким рухом стягнув аркуш зі столу.
Розірвав. У смітницю. Слідом кинув сірник.
Папір спалахнув. Євген відчув запах типографської фарби. Вони втрьох дивилися на полум'я.
Вогонь згас. Згоріло дотла. Кімната потемнішала.
Симон піднявся перший. Кивнув Дмитрові коротко, без зайвих слів. Євген встав слідом.
Навздогін Дмитро сказав, тихо, майже пошепки:
— Симоне, не тільки Гетьман це може знайти. Май на увазі.
******
Вони вийшли надвір.
Глуха ніч.
Кілька ліхтарів миготіли. Спека дихала в потилицю.
Євген крокував мовчки. Тисло в скроні. Зупинився, випалив:
— Це правда?
Симон зупинився. Розвернувся. Усміхнувся тихо, лагідно.
Обійняв за плечі, пройшов пальцями-грабельками по волоссю — легко, без дотику.
Близько, як старший брат, і водночас щось інше стояло в повітрі.
Євген видихнув, продовжуючи власне питання:
— …про соборність?
Симон нахилив голову, подивився прямо в очі.
— Veritas absoluta. (лат. Абсолютна істина), — сказав рівно.
Ще мить стояли близько, у тьмяному світлі.
Євген бачив перед собою чоловіка, з яким колись грілися в сіні, закутавшись кожен у дві шинелі. А назавтра він вже йшов парадом по золотому Києву, як символ перемоги.
Тепер, після цього бруду, він уперше побачив просто тіло. Тонке. Зі слабкостями. Яке можна замкнути, зламати, знищити.
Євген злякався, щоб їхня історія не скінчилася сьогодні.
******
За кілька днів усе вирішилося.
Симон чекав, щоб “сісти”.
А Дмитро Донцов уже був поруч із Євгеном.
Симон знайшов ті ідеальні руки, кому передати стрільців.