Дмитро. Гострий, іронічний, тепер майже друг. Підштовхував зустрічі. Виходив на потрібні кабінети.
Офіційно це називалося: “Очолив переговори між Стрільцями і Гетьманом”.
Справа зрушила з мертвої точки.
Галицьке військо легалізувалося.
*****
Компромат згорів у смітниці УТА.
Але Симон добре знав: вогонь залишає кіптяву.
> ДОНЦОВ Д. Належав Петлюра до укр соц-дем табору, був людиною поміркованою. Естет. Знався в мистецтві. Пам’ятав майже всього Франка. В його журнал “Украінскую жизнь” я багато писав. В 1917 пропонував йому разом очолити опозицію до Ц. Ради і скинути її. Відкинув. Не хотів узурпації”.
> ДОНЦОВ Д. Доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей ( Скоропадський, Петлюра, Міхновський, Болбочан, Коновалець та ін.)... З Винниченком же я не міг мати нічого спільного.
> ПРИМІТКА. Це був початок великої співпраці. Хоч Д. Донцов не брав участі у створенні ОУН, Є. Коновалець і ПУН визнавали, що саме його ідеологічні засади відіграли ключову роль у створенні організованого українського націоналізму.
IV. PEARS
Симон, 21 р.
Микита 17/18 р.
Харків, літо 1900
(Після прийняття в партію)
Симон сидів у камері управи.
Мовчки. Сам.
Смерділо сирістю і сечею.
Огидна задуха.
За віконцем жандарм кинув:
— Сегодня тебе повезло, мазепинский выродок. Благодари друга. Он все расскажет. Может, и ты захочешь.
Симон здригнувся.
До цього Він ще сподівався, що не так зрозумів. Бо сам зіпсований.
******
Перебирав в голові:
де прокололися?
Одяг? Мова?
Треба було вночі?
Вокзал. Останній рік перебудови. Свіжа фарба, кахлі, запах лаку й вугілля.
Дзенькали трамваї.
Дзюрчав фонтан.
Перони стогнали від диму, крикливих провідників і пасажирів, що тягли важкі торби.
Електрифікація. Харків нею пишався, втер носа всім.
Київ хай заздрить, відстав на цілий рік!
Вокзал сяяв.
Свіжа штукатурка, арки з орнаментом, лампи різали очі, мов теє сонце.
Місто тішилося: «поступ, майбутнє».
Але за цим фасадом, за вузькими дверима збоку, починалася інша реальність.
Звірячої ненависті.
******
Задача була: листівки.
Симон мав здобути ключ:
витягти з кишені охоронця.
Відіграв розгубленого студента.
Взяв охоронця за руку.
Сльози в очах.
Окулярчики.
Губи тремтять.
“Допоможіть, дядечко, будь ласка, я загубився”
Вдалося.
Викрав.
Пішли по вагонах, пхали листівки в полиці, у шухляди.
Заклики валити царя.
Страшний злочин.
За повалення самодержавства —
аж до пожиттєвого.
Сміялися.
Відчували себе революціонерами.
Жандарський патруль.
Двоє в сірій формі, з шашками.
«Стояти!»
Холодні руки в плечі.
******
Темний бік міста-сонця.
Вхід збоку. Без запрошення.
Сірі дверцята.
Караулка.
Метрові стіни.
Щоб не чуло місто майбутнього стогонів радості.
Кайданки.
Притягли на управу.
Симона в камеру.
Микиту окремо.
Гарніший.
Неповнолітній.
Ті, що повели його, мали вдома дітей і били поклони під хрестами.
Переконали себе, що це вони так борються зі злом.
За матушку-россію.
Во благо міра і справедливості.
******
Випустили.
Сонце било в очі, сліпило.
Микита був під деревом, згорнутий клубком. Пом'ятий.
Пил прилипав до спини.
Сорочка без ґудзиків.
Обличчя в синцях, губа розбита.
Морозило.
Усе тіло ходило ходором.
Він підняв свої темні очі, скляні, червоні від сліз:
— Я не повія.
— Їх було двоє.
Вдихнув, захлинувся. Знову:
— Я не повія.
Симон опустився навколішки.
Хотів узяти за руку. Не наважився.
Тільки вимовив:
— Ти герой.
І в цю мить його самого прошило.
В п’ятнадцять.
Сукня Джульєтти.
Ти герой.
Сміх у залі, шепоти за кулісами.
А потім.
Митрополит. І те саме.
У Симона все стислося.
Що робити наступного разу.
Варіантів два. Або так.
Або за ґрати.
Але в кайдани не можна.
Сьогодні це Микита.
А далі?
Микита прошепотів:
— Я ще вернуся і їх всіх повбиваю.
По дикому вогню в його чорних очах Симон зрозумів, що малий не бреше.
******
Літній вечір.
Пил і гаряча бруківка.
Вузькі провулки.
Мовчки. Напруга. Піт.
Безпорадність.
Симон чув тільки шурхіт кроків поруч і важке дихання Микити.
Кожне слово зараз було би зайве.
*****
Комірка: їхній схрон, «базовий табір».
Стіни сирі, темні, на підлозі ящики.
Микита нахилився, поліз руками всередину.
Сіпнувся. Поперек теж болів.
Видихнув. І таки дістав те, заради чого мучився.
Обличчя ще червоне.