Оля здригнулася. Смикнула ноги вгору.
Симон опинився їй між колін.
Стілець захитався.
Оля схопилася обома руками за сидіння, щоб утриматися. Марно.
Чоловік миттю схопив ніжки стільця й міцно втиснув його в підлогу.
Його долоні лягли поверх її.
Зафіксував.
Стілець стояв нерухомо, як прибитий.
Підняв голову.
Краплі стікали обличчям.
Подивився на неї.
Знизу.
Поцілував її п'ятки. Ліву. І праву.
Як найдорожче в світі.
“Nowa sztuka” (поль. нова вистава) промайнуло у Олі.
— Тільки від тебе зараз усе залежить, — сказав тихо.
“Вже вкотре”. — подумала Оля.
> ПРИМІТКА. Перед “Замком лікаря” (Будинком Лапінського) і зараз є комплекс одноповерхових служб (двірницька, сараї, льодовня, пральня). В епізоді лід Оля брала саме в льодовні (клімат контроль тої епохи).
## #30. Арешт
ПРОЛОГ. JEDNEJ POLE, DRUGIEMU WOLA
*Єдній поле, другому воля
Липень 1918
День до ув'язнення.
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Мокрі кахлі холодніші за повітря. Вікно навстіж, прозорі фіранки хитаються від протягу.
Оля дістала ноги з тазику, витерлася невеликим грубим рушничком. Бюстьє, білі панталончики липли до тіла. Вона піднялася, взяла тазика, на ходу взула капці.
Важко зітхнула. Сіпнула плечима. Підійшла до мийки. Перевернула тазика. Чиста вода плюхнула, шматки льоду дзенькнули об емальоване залізо, загуркотіли й затихли.
— Завтра мене заберуть. — хрипко сказав Симон.
Спека мучила. Він піднявся і почав роздягатися.
— Ти єдина матимеш право приходити. Як дружина. Щодня.
Він стяг піджак, розстібнув сорочку.
Оля сіла на стільця. Охопила себе за колінки. Уважно слідкувала за кожним його рухом.
— Ти станеш моїм вікном. У світ. Назовні. Більше ніхто. Гетьман обіцяв.
Сорочка падає на підлогу. Він роззувся, стяг штані. Покидав все. Хаотично. На купу. В своєму стилі. Оля кивнула.
— Запам’ятай. Ти нікого не шукаєш. Всі, хто треба, знатимуть, де ти. Самі прийдуть. Ти нічого не пишеш. Тільки запам'ятовуєш.
Скинув споднє.
Голий. Лягає на кахель, розкинув руки й ноги. Холод бере тіло, він нарешті трохи остигає. Проте і обличчя вже майже висохло, тільки чуб ще мокрий від занурювання в воду.
— Лесю віддаси через Василя. Житимеш не вдома. Міняй місця.
Пауза. Подивився на Олю. Вона виглядала розгубленою. Куди він знову її втягує?
— Симоне. Що мені робити, як щось станеться? Я ж буду зовсім сама.
Той дивився в стелю і про щось напружено думав.
— Oluńciu, nie bój się. Niedługo wróci Maksym. Wszystko będzie dobrze.
(Олюньцю, не бійся. Скоро Максим повернеться. Все буде добре).
На неї це не подіяло. Видно було, що і він ні в чому не впевнений. Їй навіть думати не хотілося, що з ним можуть вчинити в тюрмі.
Але і це було не все на її голову. Симон зі стелі перевів погляд на неї. Примружився.
— І ще. Ти лишатимешся на ніч. Інакше не поясниш, чого ти щодня там. Гетьман грає в джентльмена. Не піде проти пристрасного кохання. Як наше.
Олю пробило. Вона почала реготати.
— Kurwa mać! Ależ sobie chłopa znalazłam!
(Оце я собі чоловіка відхопила)
Іде за грати, а думає про пристрасть. Та мені всі жінки Печерська заздритимуть.
Раптом зупинилась. Стишилась.
— Ти ж не забув. Ще два тижні лікування.
Я не можу. Matka Boska… o czym my w ogóle gadamy?! (Про що ми говоримо?)
Тебе ж можуть там вбити.
— Нічого. Це не головне. Poczekam, Oluńciu. Wystarczy, że poleżysz obok.
(Я почекаю. Олюньцю, вистачить, що полежиш збоку).
Оля завмерла. Завтра. Вона може його втратити. А більше нікого в неї нема. Схлипнула.
Стала. Підійшла. Лягла на підлогу поруч, на бік. Панталончики зібгалися. Одну руку собі під голову, іншою почала крутити пасмо мокрого волосся на його лобі.
Оліні очі стали зовсім вологі. Симон повернувся головою.
— Не думай про це. Вилікуйся. Просто будеш поруч. Спати і все.
Оля пройшла по ньому поглядом. Гострі ключиці. Ребра дибки. Колючі коліна. Світлий пух біля пупка. Посміхнулася.
— A cóż to jest? (А це що?)
Симон не розгубився.
— Це моє незламне кохання до тебе, свята жінко. Бачиш.
Олю розпирали одразу два почуття. Сміх і щемкий біль за того єдиного, якого завтра не буде поруч.
За вікном зірвався вітер. Фіранки затріпотіли. Рами хлопнули. Через вікно в кімнату стрибнув Марек. Нахабна руда дупа.
Став між ними, мордочкою до Олі. Хвіст доверху. Знає, падлюка, хто перший не витримає і дасть жерти.
Але рудий волохатий задок із яйцями вперся просто в обличчя Симона. Той дивиться на кота. Тихо, з напівусмішкою:
— Так, Мареку. Я знаю. Trzeba być facetem. (Треба бути мужиком).
Оля піднялася і вмостилася йому між стегон на зібгані коліна. Посміхнулася.