— Лікарю Ґордон, можна вас на кілька слів щодо вашого пацієнта? — І лікар Ґордон кладе свої папери та підходить.
Це відбувалося не в уяві Мерилін. Усі повторювали ніби мантру: Лікар Вольф. Лікар Вольф. Лікар Вольф. Медсестри з ампулами пеніциліну в руках:
— Лікарю Вольф, одне запитання.
Медсестри-волонтерки, що проминали її:
— Доброго ранку, лікарю Вольф.
Але найдивовижніше те, що казали інші лікарі:
— Лікарю Вольф, можна дізнатися вашу думку, будь ласка?
— Лікарю Вольф, ви потрібні в палаті номер два.
Лише тоді Мерилін нарешті повірила.
Як таке можливо? Як їй це вдалося? Вона подумала про кулінарну книгу матері: «Зробіть сьогодні когось щасливим — спечіть торт! Спечіть торт — подаруйте собі радість. Спечіть торт — влаштуйте вечірку. Спечіть торт — просто тому, що вам сьогодні хороше». Вона уявила, як її мама збиває вершки з цукром, просіює борошно, змащує деко. «Хіба щось дає вам більше вдоволення?».
Джанет Вольф крокувала кімнатою очікування, її білосніжний халат, здавалося, аж сяяв. Звісно, вона могла це зробити: у неї не було чоловіка. Вона дозволила сину рости без нагляду. Без чоловіка, без дітей — мабуть, лише так це й можливо.
«Я могла це зробити», — подумала Мерилін, і слова стали на свої місця, пазл склався та шокував її своєю точністю. Гіпотетичний минулий доконаний час, час втрачених можливостей. Сльози стікали на підборіддя. «Ні, — раптом подумала вона. — Я можу це зробити».
А далі, довершуючи її збентеження і страх, перед нею опинилася Джанет Вольф, співчутливо схилилася перед її стільцем.
— Мерилін? — сказала вона. — Ви Мерилін, так? Місіс Лі?
На що Мерилін відповіла єдиними словами, які зринули в голові:
— Лікарю Вольф.
— Що сталося? — допитувалася лікар Вольф. — Вам зле?
Зблизька її обличчя було напрочуд молодим. Під шаром пудри виднівся висип веснянок на носі. Її рука, що лежала на плечі Мерилін, була ніжна й водночас дужа та впевнена, і така сама була в неї усмішка. Здавалося, вона промовляла: «Усе буде гаразд».
Мерилін похитала головою.
— Ні-ні. Усе добре. — Вона підняла очі на Джанет Вольф. — Дякую. — І це було саме те, що їй хотілося сказати.
Наступного дня, після вечері з консервованих равіолі й консервованого овочевого супу, вона все спланувала. Мала при собі всі заощадження матері, цього мало вистачити на кілька місяців; коли продасться мамин будинок, грошей стане більше — вистачить мінімум на кілька років. За рік вона зможе отримати диплом. Доведе, що досі на це здатна, що ще не пізно. Далі нарешті подасть заяву на вступ до медичного вишу. Усього на вісім років пізніше, ніж планувала.
Поки діти були в школі, вона витратила годину на те, щоб доїхати до коледжу за Толедо й записатися на органічну хімію, статистику, анатомію — усі предмети, які планувала колись на останні семестри. Наступного дня знову їздила туди та знайшла вмебльоване однокімнатне помешкання неподалік студмістечка, підписала договір оренди з першого травня. Залишалося два тижні. Щовечора на самоті вона вкотре перечитувала кулінарну книгу, викликала в себе дедалі більшу злість на мамине нікчемне самотнє життя. «Ти такого не хочеш, — нагадувала собі. — У твоєму житті буде всього більше, ніж у неї». З Лідією і Натом усе буде гаразд, переконувала вона себе знову й знову. Не дозволяла собі думати інакше. З ними залишиться Джеймс. Адже вони чудово впоралися, поки Мерилін їздила у Вірджинію. Впораються й тепер.
У цілковитій тиші та темряві вона спакувала старі підручники з коледжу в картонні коробки та залишила їх на горищі — взяти й піти.
Ближче до травня почала готувати шедевр за шедевром: шведські фрикадельки, беф-строганов, курку по-королівськи — усе, що Джеймс і діти найбільше любили, усе з нуля, як учила мама. Приготувала Лідії на день народження рожевий торт і дозволила з’їсти, скільки заманеться. Першого травня після недільного обіду склала рештки в герметичний пластиковий контейнер і поклала їх у морозильну камеру; пекла печиво партію за партією.
— Ти наче готуєшся до голодування, — зі сміхом сказав Джеймс, і Мерилін у відповідь теж нещиро посміхнулася. Так само нещиро, як усі ті далекі роки всміхалася матері. Піднімаються кутики губ. Губи залишаються стиснутими. Просто диво, що ніхто нічого не помічає.