5
Ханна нічого не знає про те літо, не знає, як колись давно її мати зникла. За все її життя родина жодного разу про це не говорила, а навіть якби хто й прохопився яким словом — це нічого не змінило б.
Вона страшенно гнівалася на сестру, яка теж тепер зникла, й почувалася розгубленою: чому Лідія покинула їх усіх. А якби знала, чому це сталося, — ще дужче розгубилася б і розгнівалась. «Як ти могла, — думала б вона, — адже ти знаєш, як нам зле?». Ханна уявляла, як сестра тоне в озері, й часом виникало запитання: «Як це сталося?».
І ще: «Як воно?».
Сьогодні вона дізнається про все. На її годиннику, що світиться в темряві, знову друга по півночі. Вона довго лежала, терпляче спостерігаючи за зміною цифр. Сьогодні, 1 червня, мав бути її останній шкільний день. Завтра Нат збирався вийти на сцену в синій мантії та бонеті й отримати диплом. Але вони не підуть на актові урочистості до Ната; ніхто з них не з’являвся в школі від дня... Її мозок глушить цю думку.
Ханна пробує ногою рипучу шосту сходинку, перестрибує візерунок у вигляді троянди посеред килима в холі, бо підлога під килимом також рипить, по-котячому м’яко приземлюється біля дверей. Хоча ані Мерилін, ані Джеймс, ані Нат нагорі не сплять, ніхто з них не почув: Ханні відомі всі таємниці тиші. Її пальці в темряві відсовують засув, безгучно знімають ланцюжок. Ця штука — нова. До похорону ланцюжка не було.
Вона три тижні тренувалася, граючись із замком, поки мама не бачила. Ханна протискається в щілину й босоніж виходить на галявину, якою своєї останньої ночі мала пройти Лідія. Місяць у неї над головою зачепився за гілку; подвір’я, стежка й сусідні будинки почергово виринають із густої, аж ніби зернистої темряви. Ось що її сестра бачила тоді: відблиски місяця у вікнах місіс Аллен, поштові скриньки на невеличкій відстані одна від одної. Тьмяне світло вуличного ліхтаря на розі, де дорога оббігає озеро.
На краю галявини Ханна зупиняється — пальці на тротуарі, п’яти ще на траві — й згадує ту маленьку постать, яка відійшла у тінь. Вона не здавалася наляканою. Тож Ханна виходить просто на середину дороги. Якби на їхній вулиці був достатньо жвавий рух, тут мали б провести жовту розподільну лінію. За темними шибками будинків ледь біліють смужки жалюзі. На їхній вулиці не світиться жоден ліхтар, окрім того, що над дверима в місіс Аллен, — він завжди ввімкнений, навіть удень. Коли Ханна була малою, то думала, що дорослі щодня не сплять допізна — можливо, до другої чи третьої. Додає нове відкриття до переліку того, про що мала хибне уявлення.
На розі вона зупиняється, але з обох боків бачить лише пітьму — жодних автівок. Її очі вже звикли до темряви, й вона стрімко перебігає дорогу, спускається до зарослого травою берега, але озера досі не бачить. Лише те, що земля під ногами ніби пішла вниз, свідчить — вода близько. Ханна проминає групку беріз — усі підняли догори свої міцні руки, мовби здаються комусь на милість. Раптом її пальці відчувають воду. Окрім низького бурчання літака, який летить високо в небі, вона чує тихе хлюпотіння довкола кісточок, не голосніше за звук, із яким у її роті повертається язик. Якщо пильно придивитися, можна розгледіти кволе мерехтливе світло, схоже на сріблястий тюль. Якби не це — Ханна й не знала б, що там вода.
— Чудове розташування, — сказав ріелтор Джеймсові та Мерилін, коли вони вперше приїхали до Мідлвуда.
Ханна багато разів чула цю історію.
— П’ять хвилин до продуктової крамниці та банку, — співав ріелтор. — І подумайте ще ось про що: озеро практично у вас на порозі. — Він глянув на живіт Мерилін, який уже покруглішав. — Ви з дітками зможете все літо плавати. Ніби матимете власний пляж.
Зачарований Джеймс погодився.
Ханна все життя любила це озеро. Тепер це місце змінилося.
Вичовганий за багато років пірс у світлі місяця такий само сріблясто-сірий, як і вдень. На кінці одна маленька лампа на стовпчику кидає на воду невеличке світле коло. Ханна сяде в човен — так само, як це зробила Лідія. Вона випливе на середину озера, де її сестру спіткав кінець, і зазирне у воду. Може, так вона зрозуміє.
Але човен зник, його забрали. Запізніла обережність.
Ханна переступає з носків на п’яти й уявляє, як сестра стоїть навколішках, відв’язує мотузку, потім штовхає човен подалі від берега так, щоб вода довкола нього перетворилася на суцільну темряву. Нарешті вона лягає в човні, легенько погойдуючись, дивиться вгору, у нічне небо. Це, мабуть, найближче до відчуттів сестри тієї ночі, точніше годі уявити.