— Немає жодних доказів, що в човні з нею був хтось іще, — говорить офіцер Фіске. — Або на пірсі…
— Як ви можете так казати? — наполягає Мерилін. — Моя Лідія ніколи сама не сіла б у човен. — Чай вихлюпується на стіл. — Зараз такий час, що ніколи не знаєш, хто чекає на тебе за рогом.
— Мерилін, — озивається Джеймс.
— Почитайте газети. Це такий час — кругом психи, людей викрадають, у них стріляють. Їх ґвалтують. Невже поліції так складно почати стежити за ними?
— Мерилін, — знову вимовляє Джеймс, цього разу голосніше.
— Ми розглядаємо всі можливі варіанти, — м’яко говорить офіцер Фіске.
— Ми знаємо, — відповідає Джеймс. — Ви робите все можливе. Дякуємо. — Він кидає погляд на Мерилін. — Ми не можемо просити більшого.
Мерилін знову розтуляє рота й відразу стискає губи, не вимовивши й слова.
Полісмени перезираються. Молодший каже:
— Ми б хотіли поставити іще кілька запитань Нату, якщо ви не проти. Сам на сам.
П’ять облич повертаються до Ната, і його щоки паленіють.
— Мені?
— Просто ще кілька запитань за результатами розслідування, — пояснює офіцер Фіске. Він кладе руку Нату на плече. — Може, ми просто вийдемо на ґанок?
Коли офіцер Фіске зачинив за ними двері, Нат прихилився до поруччя. Під його долонями злущилися дрібні пластівці фарби, впали на підлогу. Він боровся з думкою, що варто самому зателефонувати в поліцію та розповісти про Джека, який, поза сумнівом, винен. В іншому місці або в інший час вони б уже самі поділяли підозри Ната. Або якби сама Лідія була інакша — як Шеллі Бріолі, Пем Сондерс, Карен Адлер, нормальна дівчинка-підліток, дівчинка, яку ці люди могли розуміти. Поліція пильніше придивилася б до Джека, склала б докупи всі дрібні скарги — від учителів на те, що парти розмальовані Джеком, а його коментарі вкрай нахабні; від братів інших дівчат, яких обурює його вільне поводження з їхніми сестрами. Вони могли б вислухати причини невдоволення Ната — протягом усієї весни, щодня після уроків — і дійти тих самих висновків. Дівчина і хлопець, стільки часу разом, наодинці, зрештою, не так складно було б зрозуміти, чому Нат придивлявся до Джека з такою увагою. Вони так само, як Нат, могли б знайти підозрілі знаки в поведінці Джека.
Але полісмени цього не робитимуть. Це ускладнює історію, яка, зі слів учителів і школярів, вимальовується так очевидно. Постійне мовчання Лідії, відсутність друзів. Оцінки, які нещодавно стали нижчими. І відверто дивакувата родина без друзів, родина невдах. Усе це увиразнюється настільки яскраво, що в очах поліції на Джека неодмінно впаде тінь. Така дівчина, як вона, і такий хлопець, як він, котрий може домогтися — і домагається — будь-якої дівчини, варто лишень забажати. Вони не здатні уявити собі те, що Нат знає напевне, а про те, що він собі уявляє, годі й казати. Офіцер Фіске часто говорить своїм підлеглим: «Коли ви чуєте стукіт копит — думайте про коней, а не про зебр». Нат просто в істериці, сказали б вони. Скрізь чує зебр. Тепер, віч-на-віч із поліцією, Нат бачить — немає сенсу говорити про Джека, вони вже вирішили, кого звинуватити.
Офіцер Фіске теж спирається на поруччя.
— Натане, ми просто хотіли трохи поговорити з тобою сам на сам. Може, ти пригадаєш, чи не забув нам чого розповісти? Брати й сестри інколи знають одне про одного таке, чого не знають батьки, правда ж?
Нат намагається погодитись, але не може вичавити із себе жодного звуку. Лише киває. Сьогодні, раптом згадує він, мав бути випускний.
— Лідія мала звичку потай вислизати з дому? — запитує офіцер Фіске. — Не треба хвилюватися. З тобою нічого не станеться. Просто розкажи нам, що тобі відомо.
Він і далі повторює слово «просто», неначе просить про крихітну послугу, маленький експромт. Поговори з нами. Розкажи нам її таємниці. Розкажи нам усе. Нат починає тремтіти. Він певен, що полісмен це помітив.
— Вона колись раніше потай виходила з дому вночі? — запитує молодший полісмен. Нат ковтає, намагається опанувати себе.
— Ні, — хрипить він. — Ні, ніколи.
Полісмени знову перезираються. Тоді молодший і собі спирається на поруччя біля Ната, мов той школяр на шафку, так, ніби вони друзі. Нат розуміє: така в нього роль. Вдавати приятеля, щоб умовити щось розповісти. У цього полісмена таке відполіроване взуття, що в ньому відбивається сонце — розмита пляма світла на кожному носаку.