— Ще одне, — просила вона, коли мама зупинялася. — Мамо, запитай іще щось.
— Якщо ти справді цього хочеш, — говорила мама, й Лідія кивала. — Завтра, — сказала Мерилін, — я куплю тобі книжку й будемо разом її читати.
Замість однієї книжки Мерилін купила цілий стос: «Наука про повітря», «Чому змінюється погода», «Весела хімія». Увечері, після того, як вклала Ната, вона сіла на край ліжка Лідії та взяла одну з книжок. Лідія притулилася до неї, прислухаючись до глибинного дріботіння в серці матері. Коли мама вдихала — вона теж набирала повітря. На маминому видиху — і сама видихала. Мамин голос здавався її власним.
— Повітря скрізь, — прочитала мама. — Повітря постійно довкола нас. Ти не можеш його побачити, але воно є. Хоч би куди ти йшов — повітря завжди буде там.
Лідія затишніше влаштувалася в маминих обіймах, і коли вони дочитали до останньої сторінки, майже заснула.
— Почитай мені ще, — пробурмотіла вона, і коли схвильована Мерилін прошепотіла:
— Завтра, гаразд? — Лідія закивала так старанно, що аж у вухах задзвеніло.
Це найважливіше слово: «завтра». Лідія щодня ним насолоджувалася. «Завтра я поведу тебе до музею дивитися на кістки динозаврів». «Завтра ми поговоримо про дерева». «Завтра ми будемо вивчати Місяць». Щовечора вона витягувала з мами обіцянку: уранці вона буде тут.
І зі свого боку Лідія теж дотримала слова: робила все, про що просила мама. Вона навчилася писати знак «плюс», схожий на трохи подовжену малу літеру «т».
Щоранку рахувала на пальцях, додавала числа над тарілкою каші. Чотири плюс два. Три плюс три. Сім плюс десять. Коли мама зупинялася, вона просила ще, й мама сяяла так, неначе Лідія клацнула вимикачем світла.
Вона стояла на табуреті над рукомийником, у фартусі, який закривав її від шиї до кісточок, і сипала соду в банку з оцтом.
— Це хімічна реакція, — сказала мама, і коли в каналізацію потекла піна, Лідія кивнула. Вона гралася з мамою в магазин, розмінювала монети в один і п’ять центів: два центи за обійми, чотири центи за поцілунок. Коли Нат виклав четвертак і сказав:
— Закладаюся, що із цим не впораєшся, — мати прогнала його геть.
Підсвідомо Лідія, мабуть, здогадувалася, що чекає на неї далі. Одного дня в книжках не стане малюнків. Проблеми зробляться більшими й тяжчими. З’являться прості дроби, потім десяткові, після них — експоненти. Ігри ускладняться. Мама говоритиме поверх м’ясного рулету:
— Лідіє, я загадала число. Якщо помножити його на два й додати один, отримаєш сім.
Вона рахуватиме, поки не отримає правильної відповіді, й мама посміхнеться та принесе десерт. Настане день, коли мама подарує їй справжній стетоскоп. Вона розстібне два верхні ґудзики на блузці й притисне мембрану до шкіри, щоб Лідія по-справжньому послухала мамине серце.
— Цим користуються лікарі, — скаже їй мама.
До всього цього було ще далеко, дуже далеко, але Лідія вже знала, що це станеться. Знання ширяли довкола неї, чіплялися за неї, щодня їхній нашарок товщав. Хоч би куди пішла — вони вже чекали там. Але щоразу, коли мама про щось запитувала, вона відповідала: «Так. Так. Так».
За два тижні Мерилін із Джеймсом поїхали до Толедо, щоб забрати її одяг і книжки.
— Я можу й сама, — наполягала Мерилін. На той час кулька, заколка й ґудзик спокійно лежали, забуті, у кишені її сукні, схованій у шафі. Сукня вже стала замалою, і Мерилін незабаром віддасть її доброчинцям разом із цими крихітними талісманами. Але її очі почало пекти від думки про те, що має звільнити винайняте помешкання, поскладати книжки назад у коробки, повикидати наполовину заповнені зошити на смітник. Вона хотіла під час цього маленького похорону залишатися на самоті.
— Серйозно, — сказала вона. — Ти не повинен їхати.
Але Джеймс наполіг.
— Я не хочу, щоб ти в такому стані піднімала щось важке, — сказав він. — Попрошу Вів’єн Аллен прийти на півдня та приглянути за дітьми.
Щойно Джеймс і Мерилін пішли, місіс Аллен увімкнула мильну оперу та вмостилася на дивані. Лідія обійняла коліна під обіднім столом. Їй дуже бракувало тут кулінарної книги; Нат підняв з килима ниточку й насупився. Мама будила його та вкладала спати, але решту її часу займала Лідія. Він знав відповіді на всі мамині запитання, але тільки-но робив спробу докинути слівце, вона просила його мовчати, поки Лідія рахувала на пальцях. Під час походу в музей він хотів подивитися шоу зірок у планетарії, але вони цілий день розглядали скелети, модель травної системи, все, що цікавило Лідію. Того самого ранку він спустився в кухню рано й виніс теку з новими вирізками. Мама, досі в халаті, подарувала йому сонну усмішку поверх чашки. Це вперше вона справді подивилася на нього відтоді, як приїхала додому, і щось затремтіло йому в грудях, мов маленька пташка.