Тепер Нат її залишає. На заваді їхній дружбі стали всі ці листи. «За кілька днів ми надішлемо вам пакет інформації та форми, які ви маєте заповнити, якщо вирішите прийняти нашу пропозицію». Та Лідія дозволила собі ще мить пофантазувати: як вона виймає з купки пошти наступний лист, і наступний, і ще наступний, як ховає під матрац, вкладає на пружини, де Нат їх не знайде, і в нього не буде вибору, він муситиме залишитися.
На першому поверсі Нат порпався у складеній на купку пошті: рекламний проспект із продуктової крамниці, рахунок за електроенергію. Листа немає. Тієї осені, коли методист запитала в Ната про його плани на кар’єру, він прошепотів, ніби звіряючи ганебну таємницю:
— Космос, — відповів він. — Відкритий простір.
Місіс Гендріч двічі клацнула ручкою — клац-клац, і він подумав, що зараз вона засміється. З часу останньої подорожі на Місяць минуло майже п’ять років, Радянський Союз їх перегнав, і нація сфокусувала увагу на інших речах. Натомість місіс Гендріч сказала, що в нього є два шляхи: стати пілотом або науковцем. Вона взяла теку, відкриту на його табелі. Чотири з мінусом з фізкультури; п’ять із плюсом з тригонометрії, матаналізу, біології, фізики.
Нат мріяв про Ем-Ай-Ті або Карнегі-Меллон, або Каліфорнійський технологічний, — навіть писав для їхніх брошур, але він знав, що є всього один виш, який схвалить його батько: Гарвард. Усього іншого Джеймс не враховував. Нат запевняв себе — коли вступить до коледжу, то візьме курс із новітньої фізики, матеріалознавства, аеродинаміки. Коледж буде трампліном до мільйона місць, яких він ніколи не бачив, із зупинкою на Місяці перед стрибком у космос. Він залишить позаду всіх і все, й, хоча Нат цього не визнавав, серед усіх була і Лідія.
Сестрі виповнилося п’ятнадцять, вона була вища за нього і в школі, коли зав’язувала волосся та фарбувалася помадою, мала вигляд дорослої. Удома ж залишалася тією самою переляканою п’ятирічною дівчинкою, яка чіплялася за його руку, коли вони вилазили на берег. Коли Лідія стояла поряд, від її шкіри віяло запахом маленької дівчинки — парфуму з дитячою назвою «Бейбі Софт». З того далекого літа й дотепер Нат почувався зв’язаним із нею за кісточки, й це заважало втримувати баланс, її вага сковувала рухи. Цей зв’язок тримався років із десять і ось тепер нарешті послабшав, бо почав зношуватися. Усі ці роки він як єдина людина, яка розуміла дещо про їхніх батьків, всотував у себе її страждання, надавав мовчазну підтримку — співчутливим поглядом, плечем поряд або сухуватою усмішкою. Він міг би сказати:
«Мама завжди вихваляється тобою перед лікарем Вольф. А коли я отримав п’ять із плюсом з хімії — навіть і не помітила». Або: „Пам’ятаєш, я не пішов на вечір по закінченні дев’ятого класу? Тато сказав: „Ну, якщо ти не можеш знайти собі пару...”».
Нат їй навіч демонстрував, що забагато любові — краще, ніж замало. Весь цей час він дозволяв собі думати єдине: «Коли я вступлю до коледжу...» — й ніколи не закінчував речення, але в своєму уявному майбутньому просто йшов, куди хотів, ні до кого не прив’язаний.
Різдво стояло на порозі, а листа з Гарварда досі не було. Нат пішов у вітальню, не ввімкнувши світла, його вели кольорові вогники на ялинці. Крихітна ялинка відбивалася в кожному почорнілому вікні. Він мав би написати нові есеї та чекати на другий, третій, четвертий відбір, а може, йому доведеться назавжди залишитися вдома. З кухні долинув батьків голос:
— Гадаю, їй це дуже сподобається. Щойно я це побачив, як відразу подумав про неї.
Не треба довго вгадувати: в їхній родині «вона» завжди означало — Лідія. Різдвяні вогні спалахували й танули в пітьмі, разом з ними з’являлася й знову зникала вітальня. Нат заплющував очі, коли вогники вмикалися, розплющував — коли вони згасали, тож перед очима стояла суцільна темрява. Й раптом у дверях пролунав дзвінок.
То був Джек — ще не підозрілий для Ната, просто хлопець, якому він не довіряв і якого не любив. Був морозець, але Джек мав на собі лише напівзастібнуту кофту з капюшоном, накинуту на футболку, якої Нат не зміг як слід розгледіти. Холоші джинсів обтріпані внизу й мокрі від снігу. Хлопець дістав руку з кишені кофти й простягнув у бік Ната. На мить Нат замислився, чи має потиснути її. А потім побачив конверт у Джека між пальцями.
— Це принесли нам, — сказав Джек. — Щойно прийшов додому й побачив. — Він тицьнув великим пальцем у червоний герб у кутку конверта. — Здається, ти вчитимешся в Гарварді.