Вийшло не так. Удома, у своїй кімнаті, Лідія натиснула кнопку на програвачі, де вже стояла платівка, яку Ханна подарувала їй на Різдво, — Лідію саму дивувало, що вона програє її знову й знову. Встановила голку за чотири сантиметри від краю, щоб одразу ввімкнути улюблену пісню, але це було надто далеко, і в кімнаті раптом зазвучав голос Пола Саймона: «Агов, нехай чесність твоя сяє, сяє, сяє...».
Крізь звуки музики почувся кволий стукіт, і Лідія викрутила регулятор гучності на максимум. За мить Мерилін, у якої заболіли кісточки пальців, відчинила двері й нахилилася вперед.
— Лідіє. Лідіє. — Коли дочка не повернулася, Мерилін підняла картридж з голкою над програвачем, і в кімнаті стало тихо — платівка безпорадно крутилася під її рукою. — Отак краще. Як ти можеш думати, коли оце грає?
— Мені не заважає.
— Ти вже зробила уроки?
Жодної відповіді. Мерилін стиснула губи.
— Знаєш, тобі не варто слухати музику, поки не скінчиш домашніх завдань.
Лідія посмикала задерту шкірку біля нігтя.
— Я зроблю уроки після обіду.
— Не думаєш, що краще почати зараз? Упевнитися, що вистачить часу, щоб зробити все правильно? — Обличчя Мерилін пом’якшало. — Сонечку, я знаю, що в старшій школі уроки можуть здаватися не надто важливими. Але це основа для всього твого майбутнього життя. — Вона сперлася на спинку стільця Лідії та погладила доньку по волоссі. Було так важливо, щоб вона зрозуміла, але Мерилін не знала, як цього домогтися. Її голос затремтів, та Лідія цього не відчула. — Повір мені, будь ласка. Не дай своєму життю вислизнути в тебе з рук.
«Боже мій, — подумала Лідія, — тільки не починай цього знову». Вона закліпала й втупилася в кутик свого столу, де й досі лежала якась стаття, вирізана мамою для неї кілька місяців тому й уже вкрита пилом.
— Подивися на мене. — Мерилін узяла Лідію за підборіддя й подумала про все те, чого її власна матір ніколи їй не казала, але вона завжди так хотіла почути. — У тебе попереду ціле життя. Ти можеш робити все, що забажаєш. — Вона помовчала, дивлячись через плече Лідії на заповнену книжками полицю, на стетоскоп нагорі цієї полиці, на акуратну мозаїку періодичної таблиці. — Коли я помру, я хочу, щоб ти пам’ятала тільки це.
Вона мала на увазі: «Я люблю тебе. Я люблю тебе». Але її слова видушили з легень Лідії все повітря: «Коли я помру». Протягом усього того давнього літа вона думала, що мама й справді може померти, й ці тижні та місяці залишили в її грудях постійний, невгамовний біль, наче то був синець, який не сходить. Лідія пообіцяла: усе, чого мама забажає. Усе, що завгодно. За умови, якщо мама залишиться.
— Я знаю, мамо, — сказала вона. — Я знаю. — Дістала з наплічника зошит. — Я почну.
— Моя дівчинка. — Мерилін поцілувала її в голову, якраз у проділ, і Лідія нарешті вдихнула: шампунь, засіб для миття, м’ята. Запах, який вона знала все своє життя, — щоразу вдихала його й розуміла, що скучила за ним. Вона обхопила руками талію Мерилін, пригорнулася так міцно, що відчула щокою стукіт маминого серця.
— Годі вже, — нарешті сказала Мерилін і грайливо поплескала Лідію по спині. — Давай до роботи. Вечеря буде готова за півгодини.
За вечерею Лідія прокручувала в думках розмову з мамою. Втішала себе єдиним: пізніше вона про все розповість Натові, й тоді їй стане краще. Вона рано встала з-за столу, половина тарілки залишилася недоторканою.
— Мені треба закінчити з фізикою, — сказала вона, знаючи, що мама не заперечуватиме.
Дорогою до себе нагору вона проминала столик у коридорі, де батько якраз перед вечерею залишив пошту, і їй впав у око один конверт: у кутику — герб Гарварда, а під ним — «Прийомне відділення». Вона розкрила конверт пальцем.