«Шановний містере Лі, — прочитала вона. — Ми чекаємо, що ви приєднаєтеся до нас у студмістечку від 29 квітня до 2 травня, та доручили одному зі студентів надати вам житло на час вашого візиту». Лідія знала, що так станеться, але досі це здавалося нереальним. Це буде назавтра після її дня народження. Недовго думаючи, вона роздерла надвоє лист і конверт. І цієї миті з кухні вийшов Нат.
— Мені здалося, я почув, що ти тут, — сказав він. — Можна мені позичити... — Він помітив червоний герб на відкритому конверті, порваний лист у руках Лідії і завмер.
Лідія спалахнула.
— Тут нічого важливого. Я не... — Але вона перейшла межу, і обоє це знали.
— Віддай. Нат вихопив лист. — Це моє. Господи. Що ти робиш?
— Я просто... — Лідія не могла придумати, як закінчити фразу.
Нат склав частинки докупи, ніби це могло знову зробити лист цілим.
— Це щодо мого візиту. Про що ти, в біса, думала? Що я не зможу поїхати, якщо не отримаю цього?
Це прозвучало надто різко, нерозумно й жалюгідно, і на очі Лідії навернулися сльози, але Нату було байдуже. Це було так, ніби Лідія щось у нього вкрала.
— Затям собі: я поїду. Я поїду на ті вихідні. І я поїду у вересні. — Він рвонувся до сходів. — Боже милостивий. Скільки ж мені ще бути в цьому домі?
За мить нагорі грюкнули його двері, й хоча Лідія знала, що він не відчинить, так само, як не знала, що скаже, якщо відчинить, — це не завадило їй стукати, знову, знову й знову.
Наступного дня Джекове авто без кінця заглухало, поки Джек не сказав, що це, мабуть, просто такий день.
— Я знаю, що робити, — сказала Лідія. — У мене просто не виходить. — Вона міцно взялася рукою за ручку перемикання передач і штовхнула її. «Партнери, — нагадала собі. — Газ і зчеплення — партнери». До неї раптом дійшло: це неправда. Якщо одна піднімається, друга має опускатися. Ось так працює геть усе. Її оцінка з фізики піднялася до трьох із мінусом, але оцінка з історії впала до двійки. Завтра треба було здавати есей з англійської — дві тисячі слів за Фолкнером — а вона не могла навіть книжки своєї знайти. «Може, немає такого поняття, як партнери?», — подумала вона. З усіх її знань у голові промайнуло оце: «Сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом». Коли одна піднімається, друга опускається. Один отримує, інший втрачає. Один утікає, інший потрапляє в пастку, назавжди.
Ця думка переслідувала її багато днів. Хоча Нат уже охолонув після інциденту з листом і знову з нею розмовляв, сама не могла змусити себе заговорити про той випадок, навіть на вибачення не мала сили. Щоразу після вечері, попри найболючіші материні докори, вона залишалася у своїй кімнаті, замість того, щоб вештатися першим поверхом у пошуках співчуття. У вечір напередодні її дня народження Джеймс постукав до кімнати.
— Ти якась пригнічена останніх тижнів зо два, — сказав батько. Він простягнув маленьку блакитну оксамитову коробочку завбільшки як колода карт. — Я подумав, що коли вручити подарунок заздалегідь, це може покращити тобі настрій. — Він витратив на цей подарунок деякий час і пишався цим. Зайшов аж настільки далеко, що запитав у Луїзи, що може сподобатися дівчинці-підлітку, й цього разу був певен, що Лідії сподобається.
У коробочці лежало срібне сердечко на ланцюжку.
— Воно прекрасне, — сказала здивована Лідія.
Нарешті подарунок був подарунком — не книгою, не натяком, а чимось, чого хотіла вона, а не хотіли для неї. Це було намисто, якого вона так жадала на Різдво. Ланцюжок ковзнув крізь її пальці, мов струмінь води, такий гнучкий, що здавався живим.
Джеймс доторкнувся пальцем до ямочки на її щоці й покрутив пальцем — старий його жарт.
— Він відкривається.
Лідія розкрила медальйон і завмерла. Усередині були дві фотографії завбільшки як її ніготь: на одній батько, на другій вона сама, вбрана до танців минулорічного випускного дев’ятого класу. Цілу дорогу додому розповідала татові, як чудово провела час. На фотографії Джеймс широко, наївно, вичікувально усміхався. Лідія на своєму знімку дивилася вбік, серйозна, невдоволена, навіть похмура.