— Джотто, — шарпнула цупку плащаницю.
— Веласкес, — прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.
Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, хоч як вона вдавала, навіть розпустила волосся й стала геть загадкова.
— «Врубель», — прошепотів радісно він.
Унизу, на спортмайданчику, скупчилися тисячі маршруток.
— О, дуже зручно, — мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.
— Ти про що? — одкинула волосся.
— Ти можеш їздити до мами.
— Хіба тут є той маршрут?
— Поглянь, скільки машин. Ясно, що і той є.
Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя стала:
— Ти ходитимеш в мою бібліотеку?
Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, прикриваючись, прошепотів:
— А можна?
— Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... Тому скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.
— А чому не художник?
— Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.
— А про фотографа не подумають?
Вона всміхнулася:
— Ну, фотограф же — інвалід.
Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, кривлячи губи:
— Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, — він похлинувся, — зализати глибоку душевну травму!
Як вона пирснула! Вони аж упали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготали, аж доки відчули, що одпустило.
Вольфрам
Це неначе ти лампочка. Чиста, акуратненька, виходиш при цьому на вулицю й нічого не підозрюєш при цьому, бо ти ж ні про кого поганого не хочеш, навіть не думая про це.
Ідеш, світишся собі й людям, навіть не штовхаясь, хоча, правду сказати, декого не завадило б, особливо, хто ходить, читаючи газети й не бачачи нікого перед себе. І раптом твоя вольфрамова ниточка — блись — і перегоряє, бо тебе хтось у вухо — раз, тобто трісь. І от ти летиш довго, доки не починаєш лежати, доки знову потроху починаєш блимать. Й люди на тебе так довго й гидко дивляться, наче ти алкашка якась, чи підзаборна проститутка.
Ти поволі встаєш, обтрушуєшся, обдивляєш себе і все в порядку, і світ навколо тебе знову такий же класний. Тільки в ньому немає твоєї сумочки, вона просто зникла. Ти озираєш його, а її там наче й не було ніколи.
Тільки тоді починаєш кумекати, за що тебе отак сильно врізали в праве вухо, що ти злетіла з тротуару і опинилася в траві, стриженій такій, невисокій, щоб сумочка там могла заховатися. Разом із документами, гаманцем, деякою біжутерією й різними ще предметами, про які я прагнула не думати, боячись мігрені. Квитанції! Ще й досі неоплачені, ну чому? Чому я не оплатила їх, тягнула до зарплати?
І ти приходиш під хату й починаєш ловить пацана, щоб переліз по карнизу в вікно й і одкрив тобі твої власні двері, щоб ти зайшла всередину і сіла, як дура, посередині. Бо лампочка бо-бо, наче з невеличкого похмілля, й ти починаєш думати ним, як замінити новий замок, бо хтось тепер вийме з сумочки ключі й прийде вночі і вдарить у вухо, лише чимось залізним.
І тут голова починає працювать і вже кумекаєш, що грошей до нової зарплати геть нема, бо вони залишилися в тій же сумочці. Од чого починає боліти й ліве вухо, хоча воно було ні при чому.
Доки ти обома не починаєш розуміти, що дзвонить телефон уже не перший раз.
— Альо...
— Ви мене ізвініть, може, я безпокою вас, одривая од важних дєл.
— Які діла.
— Дак от, я безпокою вас по поводу деяких речей, при-надліжащих, по-відіму, вам, якщо ви Орищенко Світлана Федорівна.
— Так, це я, — продовжую не розуміти.
— Отак і записано в паспорті, обнаруженому мною.
— Де? На траві?
— Ні, в сумочки.
— Сумочку, кажу, ви на газоні знайшли?
— Там ніякого газону не було, бо це случилося в урні, по причині находящій на автобусній остановки.
— В урні? — образилася я.
— А де ж іше, як не в їй. Я просто случайно заінтересувався, хто це такий багатий, шо вибрасує в сміття таку ще дуже не стару вещ. Одкриваю її, не брезгуя, й обнаружаю різні речі, включая паспорт.