«Можу», — твердо сказав я.
Сказав і помер.
З Катькою
Видалися бураки нечуваного врожаю.
— Бо це вже по війні вся вибухівка перейшла в ґрунт нітратами й хорошенько удобрила, — міркувала контора.
І така радість — нашому колгоспові зі столиці було нарешті дозволено компенсувать ними недолік здачі зернових.
Але тут постало питання: а хто супроводить урожай до місця його державного сосрєдоточенія?
— А вредітєлі, а шпіони? — турбуються обліковці.
Вони ж не скажуть: «а інструкції»? Які страшніші за шпіонив.
Отак як ми з Катькою не впиралися, на загальних відкритих зборах нас урочисто обрали супроводжувати.
— А чого це — ми?
— А шо, ви щитаєте що краще взрослі робочі руки од труда одривать? — смішно засміялась завклубша до про-віряющого; коли він приїздив, то вона завішувала вікно Красного уголка Червоним перехідним прапором із подвійного шовку, іще прикривалась гучно включеним ра-діом. — Ми стіко вам уділяли воспитанія, а ви? Гламне, це воврімя груз доставить, от про що гламне думать.
— Ми, — кажуть збори, — ми груз і виростили, ми доглянули, ми погрузили, а тепер, — кажуть, — і ви хоч якихось рук докладіть. Нада ж уважать чужий труд. Да! Бо ми вас виростили, вас доглянули, — мовляв кажуть, — а з вас, товщих, і так одна обуза.
— Вобщім, як то кажуть: под салютом всіх вождєй! — усміхнувся комірник.
Можна подумать, шо й нас на ці бураки не ганяли.
— А як нас ізнасілують? — плаче Катька.
— Он чого ви захотіли, ви сначала підростіть, а потім уже й насілуйтесь.
Усі збори на нас дивляться.
— Нада довірять людям, — каже бригадір і не всміхається.
Тут бухгалтери:
— Ось вам документи особої державної секретності, підпишете всі акти, накладні й і в целостності доставите назад. Ви ж писемнні, грамотні? Ето вам не в куколки іграцьця.
Но Катька, умнічка, під цей галас здогадалася на складі прихопить в дорогу й два порожні мішки.
— Бо надругаються, — каже своє вона.
— Хто?
— Ворюги, покрадуть урожай, заодно надругаються.
І нам урочисто не прості, а нові ситцеві піонерські галстуки пов’язали, і ми туди з ними у мішки заховались, бураками прикинулись, по дорозі їх безплатно гризем і все хорошо од одної думки: скільки ж ми промандрували, скільки світу проїхали, Боже, яке щастя для нас, сиріт, не сидіть вже все життя в цьому колгоспі? Чим хороші товарні вагони, шо вони добре продуваються, а знизу бураки гріють, і що їх часто зупиняють, на запасні колії одганяють, шо можна на станціях й гарячої води попить. Отак ми їдемо, хоча іноді вночі таки страшно, щоб нас були не вбили, а ще гірше — не ізнасілували.
— А ще хуже, — шепоче Катька, — ізнасілують, уб’ють, а потім іще раз ізнасілують.
Начальники ж хитрі такі, їм усе одно, аби галочку поставить, свої сраки нашими сраками прикривають, піонерськими.
— Да кому ми потрібні? Да нас і насілувать нікуди.
— Еге, це вороги, а їм однаково, главне, шоб надругаться, — мало не плаче Катька, така впєчатлітільна.
Тремтимо, бо в товарняку весь же час темно.
Вона малолєтошніца, й тому всього такого боїться. Отаке ми шепочемося, стулившись; і раптом чуємо, хтось у вагоні ще шепочеться.
— Чуєш? — каже Катька, бо вона малолєтошніця.
Різні такі звуки.
— Не чую, — прикинулась я, пославшись на шум колес, бо я теж малолєтошніца, но не до такої міри, як Катька.
Але на зупинках ми добре чуємо, що в товарняку наче іще хтось є.
— От зараза, — шепоче Катька, — зайцем їде.
Особливо, коли почало кукукать, бо поїзд їде, а йому ж так зручно по колесах так ясно й дзвінко ворожить.
Нарешті Катька не витримала:
— Давай ми ту вредну зозулю приб’єм.
— Нашо?
— А нєрви не видержують.
— Придержи свої нєрви, хай собі їде, — кажу, — місця на всіх хвате.
— Ага, а привліче своїм голосом ворюг?
— Ну ти дурна, який же це ворога полізе зозулю красти?
— Еге, а як вона буряки в мішку поклює, хто тоді отві-чать буде за вредітільство? А нам ще й треба якось і назад вертацьця.
Трясемося.
А потім таки повилазили і почали потроху лізти на кукукання, доки не знайшли особливо великий такий мішок, який виразно видавав птичі звуки, облазили його з усіх його боків, точно, звідти лунає наче радіо, що в зав-клубші в Красном углу.