— ...хундер гафнунг альт зе дер барендикер, — завершив він, тобто помер.
Що тут зчинилося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет із бюстом заважали плескати, тому вона репетувала «браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.
Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, щоб випередити всіх, кленучи буфетницю: «клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, — осяяло його, — нема, щоб кип’яченою». «Бур-бур», — погодився несамовитий шлунок. «Якщо вже дуриш людей, — лаяв він подумки, — то роби ж це по-людському, лінь тобі закип’ятити? Думати ж треба хоч трохи по такій жарі!»
Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар — пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.
— А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлорку хвата, бо када не буде й на неї, тоді ви й не такої заспіваїте, — щоразу одбріхувалася жінка перед надто естетизованими колегами. — Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!
Не театральні, а правдиві сльози бризнули з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.
— Зе дер берендикер! — вилаявся.
Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Тому він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшов із театру («Устигну, — думав він, — нормально устигну»), та дорогу йому перегородила яскраво-руда пані, і не встиг відсахнутися, — тицьнула розкішний букет:
— Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, — хвилювалася незнайомка, — прийміть на знак пошани.
Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.
— Дякую, — прошепотів він, занурився в букет і його попустило.
Дамочка виявилася ого-го, аж Анатолій Степанович подумав: «Якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет «Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст».
— Пробачте мою настирність, — теж зашепотіла вона, — але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу. про Шекспіра...
«Як усе-таки добре, що Шекспір написав «Гамлета», а не «Лісову пісню»».
— Зі мною?
— А з ким же іще? Чи можу я запросити вас на розмову. тут недалеко.
Нарешті помітив у іншій її руці чималий кульок, згори показово випинався коньяк.
«Підготувалася, репетирувала», — подумав він, а вголос гірко прошепотів:
— Не сьогодні.
— Це недовго, — не вгавала, — тут недалеко, я на машині.
Мрія кожного актора. А чого? Перепросити, заскочити до неї в клозет, а потім. потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.
— Дехто лає такого Шекспіра, — крутила вона кермо й слова, — але, якщо подумати, який був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Простецькі люди і, завважте, зала театру «Глобус» була завжди переповнена.
«Лише не впуститись», — досвідчено благав у Шекспі-ра актор.
— Переповнена, — промимрив він.
— Чим він їх заманював? Візьмімо комедію «Дванадцята ніч», її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся величезна й незрозуміла. Наприклад, довжелезна розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків і які гніздечка для них готують — ще й досі навіть у нас — кого називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли лунав такий доволі двозначний текст?
Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... «Добре, що не в костюмі Гамлета», — й Анатолій Степанович щосили вткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не зараз».
— Так-так, — шепотів, — він пише до Офелії, що належатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали сутенерів, — скорчився актор, стримуючи нову навалу.
— Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем По-дерв’янським значно ближче до оригіналу, ніж здавалося би, бо про що п’єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню — чи не пародія це?
— Звісно, — погодився, стискаючи сфінктер.
— Оно за цим сквером, оно мій дім, — показала вона. — Бо молодь не ходить у театр. Поставили б Подерв’янсько-го — і пішла. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зелений «ірокез», то залюбки. Уявляєте, яскраво-зелений? Кожного нового хлопця приводить мені показати, сумнівається. Та ти його краще в театр одведи, та й побачиш, що він за фрукт, як реагує на мистецтво, правильно я кажу?