Ото їх роди, дурненьких, як я його родила, бо кожного разу хотіла дівчинку. Альфа-ритми всі прорахувала. І от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця — це мамина доня, поміч-ничка і любов. А мій мені каже:
— Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.
— Що це таке? — здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.
— А ще грамотна. Це, — показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, — раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Туда-сюда, скільки разів, стіко й фрик-цій. Понятно? Ну ха-ха-ха.
Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.
— Як це?
— От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, — показує пальцем у баночку, — то роз-жим, а коли назад, то обжим — і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхва-ритми.
І так я йому, гаду, так повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, — каже, — клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась», — гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.
Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав усе навпаки та ще й користувався цим.
Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.
— Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п’ю, от тобі моє слово.
Усі ждуть, паска жде.
— Це в вас тост такий довгий? — не витримують куми.
— Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить, — сказала я і випила.
— Ну, якщо ти так, — сказав мій, і отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, мєдлєнно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: «воістину воскрес», що я очам своїм не повірила, ні вони мені, а тоді — хиль! І хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски — і що? покорчило? — отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім — раз! — і надкусив... І я сиджу вся німа і чує моє нутро, що мені нада ну хоч що-небудь сказать.
— Да, — кажу, — отакі ви з Рави Руської.
— Ну ж не з німецької, — каже він.
Штемпель
Уся Україна тут крутиться навколо автовокзалу, тобто що?
Я тримався за одноразового пластикового кухлика, правду сказати, за такого тривалого чекання тут можна й спитися, позираючи поруч себе та на далеку розібрану трамвайну зупинку.
Транзитні пасажири здебільшого вважали, що це і є весь Київ, поринати далі у людський вир не наважувались, а лише скраю його, щоб добре було видно рідні автобуси.
— Скоро вже паспорти на піджак заставлять приколювать, — почув я замість «здрастуйте», — це вже дожилися, що діфікаційні номери заставлять на лобі написані носить.
Замість «здрастуйте» в чоловіка був такий само плас-тиковий кухлик, він тримав його виразно, наче пароль. По всьому видно, що в нього сьогодні це не перший.
— Юра, — назвався я і подав руку.
Той потиснув, але не відпускав, доти, доки не задер свій рукав на зап’ясті з виразним татуюванням:
«А......Й».
Загадкове ім’я було викарбуване наче на якому наче надгробку, лише затонкому, і згори там було припасовано ще й замка. Що воно за алегорія?
— Отак треба, ясно? Напис є, а який він насамдєлі, хто зна? — Він усміхнувся й одпустив руку. — Нема вже такого магазіну, шоб ти там десять раз не побачив на продавці, як його зовуть, ім’я, по-батькові. Та ти вийди з магазінів, а зайди, наприклад, ву баньку або, краще, на пляж.
І от ти бачиш там такойого самого, як ти? А ще краще, таку саму? Й і тобі вроді не треба тратить слів, бо ти просто починаєш читать: «Вєра». І це лучче, чим паспорт тре-бувать.
І ти повертаєшся до неї, щоб вона краще бачила й змогла, наприклад, прочитать: «Сергій». І якщо вам обойом такі імена не подобаються — ніхто ж з них нікому нічого не виноват? Бо імена — нічого не значать. До шоб не було обману, маєш усе для правди на собі. І це усе вже не переробиш. Не зміниш. На чуже не обміняєш. Це таке, що лише воно твоє буде. Воно може й краще, коли чоловік на собі носить цілі картини, цілі картінні галєрєї, де є все, но без конкретного імені, а от дивися, любуйся й думай, чи воно кому що яке підходить.