Чоловік своїм кухликом обвів тлум народу на майдані, а потім сьорбнув.
Я зловив себе на тому, що намагався поставити замість крапочок на татуйованім тім імені різні літери, як у кросворді, гадаючи, чи не тезки ми?
— Вусь ця намальована була, це сімдісят вторий год. Це ми пасли коли у восьмом класі. Там і кози були, і корови. Конешно, козам тяжко за коровами пастись, бо ті сильніше траву скубуть. А ми позбираємося, сидимо. До такої міри, шо нічого ніхто не видумає. «Я знаю, — каже Гаврик, — і всі ви бачили, як вуголь, коли вдаряє, то в рубець попадає, чорний слід лишає. Шо вже не виковиряїш».
Тут усі почали думать, як же це кожен вуглиною буде довбехать собі руки. Й тут по кіно показали, як іньдій-ці собі колять дітей у краски мочених, щоб підростали. Ну ми почали з чорнила. Отак заточиш авторучку там, де перо, й виколюєш свою перву дату, коли ти кончив восьмий клас. Правда, пропуски чогось виходили. То повторно доводилося терпіти, бо слід нечоткий. Доки не додумалися спитати в одного шофера, він був весь на нашому ставку проїздом і такий поколотий, так той зразу признався, шо нада тушь.
Ось ця вже лучча, правда, буква «я» в другу сторону получилась, бо в слові «Таня» це вона одна така буква лише попалася, яка на дві сторони не пишецьця, я тоді мало в жизні понімав, ну й до служби ще влюбився.
А ця — це вже сімдесят шестий, це коли ми ву арьмії. А шо в ній дєлать? Як там навіть ні кіз, ні корів нема. А так, тіко одне баловство. Там, дікалон пили, тормозну жидкость всяку. Балувались лосьонами. Разні вакси замість на чоботи на хліб мазали на ніч. Отак хліб настоїцьця на ній хитро, щовусе полєзне з неї в хліб перейде. Ну, масло таке, шо не чорне ув ваксі. І от вранці ти ту ваксу зі скибки зчистиш і сапоги нею наваксиш, шоб же не пропадало добро. А пропитку — в рот. І цілий день ходиш, балдєєш. І сержант не може донюхацьця причини — це ж тобі не лосьон. А шо од солдата ваксою сильно смердить, то це так положено йому смердіть, бо він на те й солдат. Словом, врем’я даром не пропало.
А це — коли я знову влюбився в неї в 1977—1982 годах. Тут точно обозначена ця дата, дєнь рождєнія цього міроприєм-ства і день кончини його. Ось тут точна дата того дня. Це коли я взнав, як вона мені нєвірна. Не в смислі в тому, що я взнав, як вона до кіноміханіка в будку скаче вже послі сі-анса. Після нього не фільми ж він їй там закручував. Ну, настав такий день і я одказав їй у своїх чуствах: «Ізвіні, — кажу, — ми з тобой із разних кін». Намекнув, що міні все відомо. «Із яких таких кін?» — робить вона вид, шо ни поніма. «Із кіно будочних», — одрізав я навсігда так, що одрубав.
Вона й істєрікі моїм батькам закатувала, й до мене в бригаду анонімки писала, і бігала в район в больницю кислоту пить, но я к їй не вернувся нікада.
Ось тут, на цих числах — це коли помер мій любимий дід Стьопа. Ось тут точно — я отак сів проти його могилки, плакав і рішив навсігда його при собі мати. Ну портрета я боявся, шо не получицьця похожого. То я його могилку точно перемалював, як жива получилась. Із хрестом, із датами, як положено, з рушником. Рушник йому ще бабуся вишивала, красівий був такий, тільки на третій день після похорон його вкрали. Така красота була, шо на неї рука ні в кого не піднімалась. Так я його вибразив по пам’яті.
Хто тепер із мене той рушник вкраде? Та ніхто, хіба ш тіко зі мною. І в ній, в могилки, навсігда дід мій Стьопа буде, і як мій дід помирав, отак ляга післяобід відпочить, бо старий уже був: «Хто б це, — каже, — оте радіво на клубі б хочь на п’ять хвилин вимкнув був, та я б спокійно полежав помер».
Ну, я думаю: він шуте. Ну даже його шутки для мене були законні. Я вдягаюся торжественно й підхожу під ту кінобудку. Визиваю голосом механіка. І руку показую з наколками, з усіма там датами. Які він не раз бачив і понімав. А, гламне, помнив. «Ти, — кажу, — візьми, їй-Богу, оту гав-калку свою хоч нанімного виключи. Як ти сам од її ще не вглух, не розумію».
Він подумав-подумав. А що тут думать, як його про це ще ніхто в жизні не просив? Я повернувся отак до його й отак пішов. І він мені отак в спину й взяв і виключив ра-діво те.
Приходжу додому і взнаю, що дід помер. Лежить отак і щасливо всміхається, і всі мені родичі ще й досі кажуть: «Спасибі».
Вже ніхто потім не сумнівався, шо я його любимий внук. От. А це — такої наколки ні в кого в світі нема. Бо це я її сам придумав. Да, така товста красіва книжка намальована. Вся така вишивана, в лєнтах. Й підписана на їй назва зверху.