Знову і знову він конструював надпотужну ракету на Марс, і знову та знову Хрущов наказував навести її на Місяць, і тому знову та знову вона вибухала, і все починалося спочатку.
— Ну що мені з цим Корольовим робити? — бідкався Хрущов політбюру. — І довідку про свободу йому не даєм, і паспорта не відновлюєм, а він однаково стоїть на своєму. Впертий, чортяка.
— Звільнити з посади, — підкалдикує політбюро.
— Як? Усесвітньовідомого першопрохідця Космосу? І садити на баржу в Колиму?..
— А за станом здоров’я по власному бажанню, — нашіптує воно.
І, проходячи штатну медперевірку перед черговим космічним стартом, медицина раптом виявляє в Корольова що? Поліпи.
— Це дрібничка, — переконує вона, — профілактична операційка, щоб уберегти Ваше здоров’я для наступних поколінь.
— Не бажаю! — відповів.
— Тоді не допустимо Вас до стартового майданчика, — було категоричне.
І от він лягає під ніж, вставляють йому катетер у шию. І що? Циркуляції нема. Бо свого часу йому завчасно зламали щелепи та шийні хребці — і рідина туди не доходить. Умирає він на очах медицини з її нікчемним шлангом, а та бачить, що ми отут, на хірургічному столі програємо гонки в Космосі, а однаково не ладна збагнути, в чому причина.
«Треба закрутити трубку», — аж коли здогадався він, потягнувшись до капіляра, але медики не дозволили.
— Турбулентність... — осяйнуло, й це було останнє на планеті Земля, що він устиг сказати.
Не в клубі
— «Я такого гамна не питиму», сказав.
— Так і сказав?
— Отакечки, каже, я к такому не привикший пить. Я, каже, ни для того сюди приїхав, щоб мине туто всяким гам-ном вгощали.
— Інтірестно, до чого ж він привикший пить, шо йому наш самогон ни наравицьця? Шо він тут попиває, бо я ні разу ні віділа його трезвим. Оті дружки, що навідуюцьця, мабуть, йому лікьори возять.
Ну, тоді, я йому кажу: «Раз ти нашого гамна не привикший пить, то чого сюди приперся?»
«Просто посидіть про то, про сьо, — каже, — пообщаться в компанії».
«Сообщать нам отут, за нашим столом сидячи, про наше гамно?» — питаюся.
Він отако мовчить. Ми отако наливаїмо, п’ємо, а він отак надувся, сидить, і отако ручкою тягнеться до оселедця.
«Стой, — кажу, — а не гамно лі тобі проста наша сільод-ка?»
Він і руку під стіл заховав і сидить отак гордо, вже пожалів, шо випендрився, мабуть. Такий весь, хоч би побрився, весь у бороді. Бо Танька до його: «Так розкажи нам, любєз-ний, до чого ти привик ув столиці харчуватися?»
— Танько, ти так і сказала?
— От хрест з Христосом. Бо міні дійсно цікаво, чим же він туто пітаєцьця?
— Ти диви, приповзає туто кажну зиму зімувать, а потім знову до города бомжірує. Як тіко потепліє, так його вже туто й нема, алістократа. Я скажу, як нада, то нехай живе, у нас пустих хат скіко хочеш, до вибирай собі, порядкуй по-людському, все ж жива душа.
— А дійсно, чим же він туто пітаєцьця? Я ні разу ни бачила навіть, щоб він хоч би що вкрав. Навіть картопля в погрібі ціла, не кажу про курок. Чи я ошибаюсь?
— Ні, наче ничого ни пропало, я права чи не права, Танько?
— Я ни скажу, но Микита каже, що лічно бачив, як він по городу повзав і бур’яни гриз. Ще не вспів приїхать, а зразу од калітки зубами шасть-шасть. Отак хапає зубами мне і їсть. Наївся, одхекався, а тоді поліз, ключа найшов і хату одвімкнув і в її зайшов, отак тяжко дихаючи. От тобі хрест зо Христосом.
— Ти шутиш.
— Які тут шутки, коли Микита ні разу в жизні ни збри-хав. Чого б це йому брихать на приїзджого?
— Шо Микита, я тоже це лічно бачила, но тільки не захотіла тоді вірить очам, щоб отаке — чоловік бур’яни гризе. Я ни придала значенія.
— Ну пасеться собі чоловік, ну й на здоров’я, кому од цього вред?
— Да, дійсно, навколо бур’яну геть не стало. Може, він од чого лічицьця?
— І дружки його приїдуть, бур’яну накосять, насортіру-ють, і поминай як звали.
— Да, дійсно, но я на це ни обращав вніманія. Но тільки який смисл зімою, коли треба літом лічицьця, коли ж соки є в рослинах. Нащо їм мерзлі бур’яни?
— Хто йо зна, а от подумать: худоба теж взимку пасеться.
— Но ни бур’янами ж.
— Отак і будем мовчать? Крепко він у голови засів з тим бадиллям, га?
— Ні, я ни про те думаю. Чого він кожного разу обирає одну й ту ж хату? Коли в нас покинуті й поприлічній є? Не скажу, але й з бур’янами не згіршими. А він у Бурячиховій хаті оселився й іньчьої ни жилає, це вже третій сезон, ну?
— Облюбував.
— А Бурячиха, царство небесне, хароша була жіночка.