Я аж почухався — так свербіло дізнатися, що там дід-філософ натеоретизував? Та я б за цим весь день катався під обстрілами, це ж треба — отак парадоксально прокладався інтелектуальний місточок через епохи та континенти.
— Люди кажуть, що дід не втратив актуальності, уявляєш? Таки історія розкриває свої таємниці, — урочисто завершив я.
— Не уявляю, доки не прочитаю, — зримував Славко, приховуючи хвилювання, адже давня антична інтелектуальна загадка наближалася до своєї розв’язки.
На автівці сиділа зграйка дітлашні, посмоктуючи льодяники й подригуючи у такт ногами.
— Ану киш, — не сказав я, бо скільки у них тепер тої радості? — А от угадайте, діти, влізу я в машину чи ні?
Вони оглянули мої габарити.
— Ви нє, а дядько да, — констатувало одненьке.
— Ніяка це не машина, а «швидка допомога», — блиснуло інтелектом іншеньке, бо додивилося крізь тоновані вікна на задньому сидінні закривавлений брезент і мед-апаратуру.
«І як вони війни не бояться?»
Ляснуло ще кілька разів.
— Стріляють, — зітхнуло третіньке й ретельніше засмоктало цукерку.
Діти неохоче злізли, щоб ми відчинили дверцята. Вони загадково кивали за ріг, я бігом подивився.
Там лежав боєць, підклавши пухкі офісні двері, широко розставивши ноги й виткнувши уперед небачено
довгу рушницю з армованою стволиною; ще двоє, притулившись до протилежних стін, скеровували його, сторожко спостерігаючи далекі постріли крізь потужні на-тівські біноклі.
— Вітер крутить, — матюкнувся один на криві завулки, — поправка на температуру три, на деривацію — нуль один.
— А що таке деривація?
— Поправка на кут обертання Землі, — буркнув крізь бінокль перший навідник.
Отак! Я відчув, як вона обертається піді мною й нарешті почувався громадянином планети.
— Лівіше за трубою, — додав другий.
Я втупився туди, але звідси ніякого димаря не узрів — хіба вони чи не за горизонт стріляють? Протер окуляри, та все марно.
Ляснув далекий постріл.
— З елеватора б’є, — нарешті почув.
— Труба товста?
— Така, як годиться.
Стрілець перевів окуляр і дав кілька разів у відповідь.
Мене тоді вразила конструкція — затвор аж під саме плече, він вправно викидав додолу великі стріляні гільзи і я замилувався, як поетично з них тече, стелиться димок, серпанком повиваючи подільську бруківку, і прийшла думка: а чи не можна зарядити патрони ще раз? Вкрутити новий капсуль, насипати знову пороху? Оно ж гвинтівку переробили?
— Саморобний штуцер? — кивнув я на зброю, бо такої не бачив навіть в інтернеті.
— Ти б краще б ліг, — почув у відповідь, — бо зараз буде отвєтка.
Я озирнувся — пацанчата вже поховалися. «Боже, як швидко діти звикають до війни».
— Так я ж хотів похвалити, — кивнув на рушницю, лігши збоку. — Той і оком не повів, вдивляючись в окуляр і дав іще двічі. — Тобто, хочу сказати, що саморобна зброя завжди краща за серійну, — відчув, що стрільцеві такий текст до вподоби.
— Ну не така вже й саморобна, — нарешті озвався, — ствол ПеТееРу подовжили-доварили в інституті Патона, казьонник переробили з старого ДеШеКа. Де надфілем, де алмазом — раз-раз. В смислі алмазної пасти, — уточнив він.
І нарешті підвів голову.
Тут до мене нарешті дійшло, що запала тиша.
— Невже влучив? — усміхнувся правий коригувальник.
— Влупив суку, — підтвердив інший своєму біноклю й поцілував його.
Я вже хотів було підвестись, але хлопці жестами зупинили, й стрілець дав іще двічі. Я збагнув, що на елеваторі могли хитренько прикинутись поціленими.
— Кажись, амінь, — підсумував він. І піднявши вгору патрон, додав: — Крізь бетон б’є, крізь броню б’є, отак. Сам точив сердечник!
І поцілував кулю.
Усі дослухалися. Аж доки стрілець ліг на бік і, підклавши чохол, почав розбирати «штуцера». Хлопці хутко його розкладали по сумках.
— У тебе рація пищить, — сказав один навідник іншому.
Той тицьнув тангенту і швидко заговорив туди, а потім до стрільця:
— Пояснили, що пора на Узвіз, туди ще якийсь снайпер лупить.
— Та невже? Це, хіба, останній мерзотник у них лишився, — відповів той.
— Ну, ще кілька наводчиків засіло, покоцаємо й настане мир над нашим вічним містом.
Славко замилувався цим поетичним висловом, навіть не зміг підібрати належної рими, щоб завершити текст.
Я підбіг до авто, щоб їх підвезти, підкотив, але вони вже кудись зникли, отак.