...Єва Браун відпустила крайню плоть.
— Я хотів сказати, що. — намагався виправдатися сутінковий партнер, пояснити, що він не той, за кого себе видає.
— Мовчи! — рикнула імперська тигриця й знову заліпила йому рот масним поцілунком, іще вдалішим за попередній.
І що поробиш? Змушений сексуально коритися, чорт же їх, панів, зна, та їхні забаганки, раз ти розконвойований раб, то терпи все. Краще їсти ерзац-харчі, ніж концтабір-ну баланду. Отак.
Виходячи в коридор, Єва непомітно позначила це помешкання губною помадою — це нескладно зробити, припавши легеньким поцілунком до броньованих дверей.
Тобто-себто, в неї почалося нове життя, особливо статеве. А що було робити, коли Гітлер уперто програвав битву за битвою, наполегливо віддаючи так тяжко завойований життєвий простір, що Єві здалося навіть — робить він це навмисне. Замість, наприклад, вкладати бюджет в озброєння, циндрить його на якусь містичну «зброю помсти», якої ніхто не бачив та й і навіть не чув.
Але от питання: з якою метою? Щоб непомітно дременути з нею із Райху? Прихопивши кого? Райхеншталь Ленні, режисерку? «Леннініст сраний»! — лютилася по-думки Єва Браун, тручи бурякові салати, що їх особливо принизливо було куштувати на предмет отруєння, Гітлер бо дуже опікувався проблемами здоров’я. Звісно ж, свого, а не чийогось там. Заощадливий, аякже, ще й примушував шкарпетки церувати.
Жмотяра.
Економив зарплату? Але з якою метою?
Щоб з чистою совістю мекнути кудись із віртуозною пі-лотесою? Або з...
Та й чого доброго од нього чекати, коли він при Єві Браун закрутив адьюльтера — з ким? Та з рідною однокревною племінницею, підштовхнувши ганьбою небогу до самогубства! І — адьйос, адюльтер!
— І це при живій мені? То що, чекати, доки й мене доведе до ціаніду?
А дзузьки! З трепетною насолодою Єва смачно плюнула в бурякове потертя.
І вчасно: з коридору долинуло важке карбування чобіт охорони і до покоїв увійшов Адольф Алоїзович Гітлер. Фюрер так поспішав, що не вчинив зазвичаєної перевірки помешкання, а натомість рвучко накрутив телефона:
— Алло! Як там у вас з кубатурою сфери? А з пірамідоту-рою? То що, можна вже сподіватися?
І хоч потім коханий перейшов повністю на вкраїнську мову, однак перші слова встигли дуже насторожити Єву Браун, адже вона ніколи ще нічого подібного тут не чула.
— Щось замишляє, — ненароком прошепотіла вона.
Та й будь-яку іншу жінку б насторожило, коли чоловік переходить не незнайомі для дешифрування слова; чоловіка лише попусти, то він тобі такого понавигадує. Якщо в нього є таємниці од власного Третього Райху, то од сім’ї й поготів... Тривога кігтями стиснула серце райх-пантери.
І на те були причини. Колись, наприклад, на біса тобі здалася та задрипана більшовицька Росія? Який із неї прибуток?
Усі фельдмаршали відмовляли його:
— Ти ж уже Європу захопив, то й будуй щасливе життя для фатерлянду. Чим Росія, то краще зосередься на Англії та й добий її, щоб не воняла. А то: Росія, Росія, оно вже скільки світових вождів об неї зуби поламало. Неекономно якось.
Особливо сімейні підозри виникли, коли він, підсту-пившися під самісіньку Москву, раптом несподівано повернув назад. Ну не ну? Варто було отак туди ломитися, щоб усе заразом взяти й покинути?
«Тут щось негаразд», — підказало трепетне жіноче серце. А вголос промовила:
— Адюнчику, подавати?
Той мовчки і люто накинувся на страву, аякже — у відрядженні мав звичку ні до чого не приторкатися, справедливо остерігаючись трутизни.
«Отак хоч би раз накинувся на мене», — прошепотіло їй просте жіноче щастя.
Навіть не витерши губ, цмокнув у щічку й помчав.
— Куди ти, любчику? — сумовито запитала.
— Звісно, в майстерню. — Й, подумавши, додав: — Кохана.
Вправна імперська рись недовго чепурилася. Значно довше довелося шукати заповітні двері в довжелезних коридорах. Лише там, усередині, в обіймах двійника, три-вога одпускала. Тож вона поділилася передчуттями з дубль-партнером. А з ким же ще в цьому холодному підземному царстві?
— І в мене таке ж саме передчуття, — зізнався він. — Якось до мене кур’єр помилково доправив депешу, сплутавши мене з оригіналом. Ось, поглянь.
Він видобув із-під килима пакет. Єва поглянула і зблідла: попри якісь заплутані, як їй здалося, креслення механізму, вона впізнала лише слова: «кубатура сфери».
— Що це? — тицьнула пальцем.
— «Що, що». НЛО, — була відповідь. — Хіба не бачиш?
Вказав на рулі левітації польоту. Обоє вклякли, бо вона збагнула, про що були таємні фюрерові телефонові перемовини.