Адже почалось усе з далекої мальовничої Полтави, яка відродить до життя будь-якого художника. Особливо з її передмість. Отож, вибравши затишну місцину, поранений Адольф Гітлер любив усамітнюватися там, припадаючи до акварелевого мольберту. Він, сліпий, очікував на чудо, сподівався, що мистецтво поверне йому очі та палітру. Правда, після газу зарину його відвідували містичні видіння, задля яких варто й осліпнути, ще б пак, це сталося на Соммі, річці з явно санскритською назвою.
Одного разу, прийшовши набагато раніше, сівши й розслабившись, він раптом почув просто над собою якісь дивні звуки: щось тріщало та вигукувало. Одсунувшись у живопліт, Адольф вкляк так, що аж прозрів од побаченого.
Оголюючись міцним торсом, місцевий красень вершив гімнастичні вправи. Адольф, замилувавшись, накидав шкіц, і так захопився, що не зогледівся, як незнайомець опинився поруч.
— Похвально, — пролунало.
Відчув себе так само дивовижно, як коли в Літньому саду до Шевченка підійшов незнайомий Сошенко.
Адольф хотів заховати шкіц, але гімнаст не дозволив:
— Не треба ховатися з таким талантом, а треба розвивати його. Й лише тоді, я певен, на вас чекає велике майбутнє. От як ви думаєте, в мене завжди були такі пружні м’язи? — напнув він біцепса. — Аж ніяк. Лише вперті тренування дозволили створити з себе досконале тіло.
Продемонстрував його.
— Навіщо це вам? — Адольф був такий вражений, що не помітив навіть — незнайомець вперто говорить німецькою, хоча лише з ледь помітним акцентом, сказати б, мюнхенського діалекту.
— Але це, — той знову кивнув на м’язи, — не самомета. Я треную тіло, готую його до космічних перельотів.
— До... чого? — з несподіванки отетерів Гітлер.
Перелякався, звісна річ, іще б пак: на Вкраїні саме тоді розгорталася визвольна боротьба, й тут усе може бути. Хто ж тоді цей мускулярний дивак?
— Не вірите, — зітхнув красень. — Усі не вірять. Мало того, ще й хочуть заарештувати. Але вам я зможу довіритися, бо, бачу, ви теж людина незвичайного таланту.
Він хутко накреслив на гітлеровому шкіці сферу з кубом посередині, а потім вмалював туди піраміду.
— Бачите? Це основні фігури космічного буття, і от: різниця між кубатурою сфери та її пірамідатурою це і є головні відмінності часово-просторові, котрі й дають, правда рушієві, правда, лише сто двадцять відсотків коефіцієнту корисної дії, однак мінус чи плюс, регульований, а ще різниця означених обсягів, суміщаючи їх і обертаючи, ви легко оволодієте простором і часом, отак, — показував він координати.
— Тобто?
— Тобто зможете переміщатися в часі, що практично означає безсмертя.
Гітлер сполотнів — адже, надихавшись газом зарином, він серйозно задумався про проблеми безсмертя як про шанс вибороти віру в життя.
— О, пробачте, не встиг відрекомендуватися: Шагрей моє прізвище. Оце саме збираюся його змінити на псевдонім Кондратюк. З метою конспірації, — додав він, — знаєте, більшовизм набирає сили. Більшовінізм! А мені треба ще довго жити і чекати, проект бо вимагає незчисленних коштів, гадаю, приватним капіталом його не втілити. Для цього потрібні зусилля цілої держави. Але де таку взяти?
— Адольф, — почув у відповідь тихе, — Гітлер.
— Адольф, — замріявся гімнаст. — Зорі пророкують, що вам треба бути дуже обережним із таким іменем.
— Чому?
— Бачте, вас можуть спіткати велетенські випробування, ба, навіть неочікувана смерть.
— Чому?
— Бо А—дольф у перекладі: анти-щасливий.
Сказав він і, хруснувши гілками, зник.
Більше вони не бачилися. Тому Гітлер серйозно задумався про власне буття — як би подолати його?
— Нахер тобі СРСР? — в риму кричав фон Гудеріан. Він був фельдмаршал і тому міг дозволити це з простим єфрейтором.
— Життєвий простір, — була відповідь.
— Тобі Європи мало? Там того простору, хоч жопою їж, — ледве стримувався танковий геній.
— От бач, — втамував посмішку Гітлер, — ти кричиш СРСР, а не знаєш, що там не сама лише Росія. Хоч би раз на карту глянув.
— На мапу, — виправив його той зверхньо.
— Та хоч би й на мавпу; а там, між іншим, є ще й Україна, — замріяно мовив він.
— То й що?
— Україна — не Росія, — зауважив фюрер.
Гудеріан втратив дар мови. Замість того, щоб захопити вже ту нещасну Москву, вождь наказує повернути сталевий кулак «Мертва голова» на терени України.
— Де таке бачили? Розпорошувати сили, — воєнно-командувач уже ледве сопів.
— Як би тобі пояснити, — милостиво всміхнувся Адольф. — От ти знаєш, що таке провидіння?