— Адольфе, швидше, бо ще мить і запізно, де тебе чорт носить?
— Що таке? — хотів образитися подвійник, бо з ним на «ти».
— Що таке — гівно м’яке, — була гнівна відповідь. — Вода вже підступилася, ану, швидше мені в кабіну!
Пілот явно нервувався, бо чи не вигадав Гітлер чогось іще, ніж лише впустити ріку під землю? Затьмарений ще здавна газом-зарином, він, наприклад, вирішив був перетруїти ним усіх євреїв, бо не міг з’ясувати конкретно «які з них розв’язали Першу світову війну, а які Другу». А чого чекати од єфрейтора, котрий збудував Третій Райх лише задля того, щоб сконструювати платинову літай-ку, а потім того Райха знищив, щоби вберегти його таємницю?
І кинулися вудвох, і встигли, і шлюзи одкрилися, і була вода, й і були доокола мертві люди-метрополітенці, й плин уздовж тунелів із перонами, й жах просування, аж доки їх не прийняли до себе чисті води річки Шпреє.
Над пляжами Маямі лунав безжурний реп, ситі ма-жори лінькувато з ночі тусувалися стрип-барами, тим-то ніхто й не помітив, як ген із океану, де пробивався день, виткнулося й двоє нурців. Це була бомбезна фрау з непоказним кавалером. Він був геть без вусиків і тому нікому не впадав в око.
Вони розташувалися на пісочку, іноді цілувались, іноді купували морозиво, аж доки спортивна мадам помітила папугу і придбавши її в бармена, але не птаха, якого урочисто випустили в небо під оплески присутніх, а клітку, знову лягла позасмагати. Потім для розривки позакидали прокатні вудочки.
Коли колишня папужа клітка наповнилася макрелями, жінка хитнула вічномолодим своїм тілом, зиркнула на годинник і нервово показала чоловікові. Той неквапно взяв вилов і рушив на глибину. Там обоє вчепилися руками, риба сильними хвостами тягнула їх уперед разом із кліткою, щасливий папуга ще довго летів над ними слідом, дякуючи крильми за звільнення, аж доки клітка брязнула об щось платинове.
Люк одкинувся.
— Чого так довго? — запитав пілот.
— Та ось, — засміялася відповідь, — наловили тобі свіжої рибки.
Клітку затягнуто досередини, куди й влізено двійкою пляжників.
Посеред затишної, бо зробленої у вигляді полтавської світлиці, кают-кампанії повзано млосними пахощами смаженої макрелі.
Пілот вичекав ще деякий час, а вже потім одчинив кришку барбекю. Од задоволення товсті пілотні окуляри полізли на лоба. Тож упізнати його стало неважко, бо виглядав так само, як і в далекому 1918-му українському році.
Так-так, це був омолоджений Юрій Шагрей-Кондратюк.
Мовчали, бо що краще за слова? Печена макреля. «Не все ж пінгвінів смажити?» — подумав кожен.
Обсмоктавши останні хребці, весело перезирнулися.
— Ну, що? — колупнула реберцем у зубі Єва Браун (а це була вона). — Двинемо назад, у фіорди Антарктиди?
— Е, ні, — заперечив Юрій, і чоловіки по-змовницькому перезирнулися.
— А куди б то ще? — запашіла од передочікуваного сюрпризу красуня.
— Сьогодні який день? — запитав питанням на питання давно безвусий чоловік.
Єва почала думати, але не здолала пригадати, особливо після того, як винахідливий Кондратюк застосував іще вписаного в еліпс тетраедра координат, збагнути часово-просторові пересування було несила.
— А поїдемо ми, — почула змовницьке, — на сімдесят років назад, у Москву.
— Отакої, знову в Москву, скільки ж можна?
Чоловіки пересміхнулися.
— Можна, я здатен безліч разів дивитися, — промовив Кондратюк. — Це ж таки Парад Перемоги на Красній Площі!
Літаюча макітра-грааль, блиснувши платиною, поринула в небо, одкидаючи бризки та ретельно обгризені рибні кісточки.
Секрети таємниць
Йому, яко молодшому офіцерові, єфрейторові, запропонували оселитися в центрі Полтави, одначе він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псел у просту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.
— Був художником, — скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов’язку, як і всі сліпці, які втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Соммі.
Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину. Одного такого разу почув розмову бійців-побратимів з рідної Австро-Угорщини, русинів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її невимовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живописець, зронив сльозу:
— В Україну, — прошепотів.
Як і всім героям Верденської м’ясорубки, йому не було відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі, медкомісія не витримала, і скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.