— Од чого рятувать? — мало не простогнав Валентин.
— Од собственних нервів, він уже всіх задовбав.
— А ви самі чого не п’єте? — повернула пляшку Надя. — А то невдобняк, бо ми все вип’ємо, — засміялася вона й теж обережно припала до цигарки, але не закашлялася, дуже приємно було школяркам поспілкуватися з дорослими.
Він прошепотів:
— Ви, дєвочки, ето, а батьки знають, що ви курите?
— Ой, можна подумать, — Надя хотіла казати про те, що тут часто в альтанку приходять якісь і не дають нормально покурить людям, але вмовкла.
Валентин несподівано подумав: чи здогадуються ці двоє, чи просто прикидаються? Бо Свєта враз затягнулася глибоко й несподівано відчула обертання голови, він по-трактував це по-своєму і хотів порадіти, але знову стримався. Свєта спробувала вийняти цигарку з рота, але не влучила пальцями. Валентин їй допоміг.
— Дєвочки, ви б ішли, — мовив він.
— Чого? Шо ми, не в себе вдома?
— Та ні, — затягнувся Валентин, — нам просто треба поговорить.
— А, дак ми отойдьом, шоб не мішать, — буркнула Надя й обидві подалися на гойдалку, докурили мовчки, потім пішли.
— Толя!
А тоді знову:
— Толя!
Весь двір ставав потроху Тольою, бо зараз Нінка покричить із вікна, потім вийде надвір і продовжить. Кожен тоді думав, чи вони нормальні?
— Толян, це тебе, — стомлено блимнув на нього ліхтариком Сява, бо голос матері наближався до їхньої загородки.
— Сюди не загляне, — буркнув Толя і ввімкнув лампочку свого, — не догадається.
Хоча голос наближався, доки не прозвучав згори на сходах.
— Шухерись! — прошепотів Сява і хлопчики виштовхнули Толю з закомірка; той мав півсекунди, щоби вибігти з підсобки і проскочити за ящик з піском.
— Толя? — невпевнено зазирнула мати за двері в темряву, що Сява од несподіванки натиснув на ліхтарик і він кволо блимнув.
— Так ось ти де... — вона намагалася прозирнути підвальну мряку, — мама кличе їсти, а ти он який. Охолоне!
— Не охолоне, — буркнув Сява і всі інші закивали головами, — бо його тут нема.
Ніна не вірила, тим часом за її спиною якась тінь шаснула підвалом з-за піщаного ящика й нечутно ковзнула сходами нагору.
— А шо ви тут робите, інтересно? — вона обсмикнула халатика і стояла.
Так довго, що очі почали звикати до пітьми.
— Шо-шо, — пробурмотів Валерка, — свічки палим, фанарики, штаб охраняєм, — соромно було зізнатися, але це була правда, бо сиділи мовчки й тихо мріяли про Катьку, старшокласницю з цього ж парадного; вважалося, що вона коли-небудь сюди зазирне.
— Курите? — не здавалася Ніна, — Ану, дихни.
Вона по черзі й повільно наближалася упритул до кожного, і з подивом відчула, що помилилася.
— Толя, — сказала вона до купи мітел, старих і нових, звалених в кутку. Нахилилася перегрібати, аж утратила рівновагу і впала. Хотіла встати, однак коліна ковзали по мітлах, од чого вона ще дужче заголилася.
— Поможи встать, вирячився, — наказала вона.
Промінь ліхтарика ковзнув голими ногами, завмер.
Сява нахилився, і не взяв за руку, а поклав долоню на стегно. Йому заціпило.
Тоді він поклав другу долоню. Хотіла щось казать, але в горлі стало так само тепло, як і під долонею, тому лише хрипнула, капці ковзнули додолу. Сява увімкнувся, неначе ліхтарик. Решта з подивом дивилися на чудо, а коли вона спробувала сіпнутися, вхопили її і притисли, почали хапати, хто за що міг.
...Толя вже доїв котлету і, захлинаючись компотом, побіг надвір. Шарпнувши двері «штабу», з подивом зазначив, що вони якось заплішені зсередини й шурхіт там припинився.
Він забув пароль, бо був тут наймолодший і тому мовив:
— Свої.
— Якого ти? — двері неохоче прочинилися, звідти протиснувся Валера. — Ану, котись.
І боляче штурхнув малого, що той опинився аж під ящиком із піском.
— Ану, котись! — узяв його за комір Сява і витягнув з-за ящика з піском. — Щоб духу твого тут не було, всю малі-ну нам завалив.
Образа обтисла малого, він стримався, а заплакав лише надворі. Посовався порожнім подвір’ям, а потім посунув до хати з надією щось побачити по тєліку.
— Толя! — нарешті почули вони наступного дня. Голос наближався.
— Толя, — мати спустилася до підвалу й одчинила двері в тишу. Таку гучну, що не почула, як син Толя крадькома ковзнув сходами нагору. — Толя, — вступила вона всередину.
— От, суки, — вилаявся Іван Степанович, побачивши на дверях підвалу чималий замок, і заховав назад у сумку фотоапарат. — Так тепер вони, суки, замок почепили, а раньше було низзя?