— Я ни пойняв, — тицьнув він на них долонею, — шо за натюрморт?
— Нормальний, — розвела руками вона, — в мене день народження.
— А де гості? — зазирнув він за штору.
— Нафіг міні нада ще когось поїть? Я ясно сказала? — засміялася вона. — От вас можу вгостить.
Наче ненароком він оглянув балкона.
— Ну, з днем народження, — ще сідаючи за стіл, уже взявся за склянку.
Смачно цокнулися й перехилили. Він пошукав очима закуску і з подивом її не знайшов.
— Так ето.. — почав він і забув, про що хотів запитати.
— Ви хотіли щось спитать, — облизнулася Тетяна.
— Шо на ввєреній вам площаді проживають незаконні жилиці, — вирішив він не вимовляти «квартиросьйом-щиці».
Подив її став більший за її велетенського бюста.
Він би й здогадатися не зміг, що додаткова подруга, «жилиця», щойно зачувши дзвоника в двері, шаснула на тумбочку, з неї на двері ванни, а звідти, наче ящірка, прослизнула на антресолю, бо вона була музикантом і зачула двірника ще до того, як він подзвонив.
— Жилиці? — продовжувала дивуватися Тетяна, шукаючи здивованими очима, з якої б тепер пляшки налити. Так картинно, що Федір змушений був продовжити цей погляд.
— Так це клєвєта, — знайшла вона. — Просто до мене часто заходить моя подруга Алла, от людям і мерещиться.
Налила по півсклянки.
Алла зіщулилася на антресолі. Чорт її смикнув повестися на малу ціну — пляшку за дві доби проживання, включаючи й вихідні. А що лишалося робити композиторші, коли радіоканали один по одному закривались, і навіть музредактори не потрібніші за композиторів. Не йти ж лабать у кабак? Хоч їй і пропонували. Тим часом розмова у вітальні підозріло вщухла, аж доки треноване музичне вухо вловило, як прогинаючись, вмовк диван. Але ненадовго; протиснуті його пружини не ладні були опиратися двірниковому тиску, й тому диван рипав ніжками, ще трохи допомагав паркет, і Алла стиснулася, щоб не засміятися, бо Федір щоразу шепотів:
— Так ето, так ето, — а про що саме, забував, бо п’яні Те-тянині губи не давали договорить, аж доки вони знову не сіли за стіл, а вона винувато пішла на кухню шукати хоч якоїсь закуски. Він одразу подався за нею, устигши озирнути й другу кімнату.
Алла затерпла вся була, бо ті обоє після кількох невдалих спроб заснули на дивані й Федір крізь сон прокляв його. Щоб протверезити кавалера, Тетяна налила по півсклянки, і аж насилу тоді він подався.
— Ти звини мене, але я затемна дуже рано буду вставать на роботу, щоб не потривожить даму.
Тобто виявився ще й джентльменом.
Злізти Алла довго не могла, бо затерпла нога, й дівчина боялася впасти.
Але під ранок Федір притягнув частинами велетенське , ще дорежимне ліжко.
— З подвійною сіткою, панцерною! А не це... — він хотів сказати на диван «гівно», але вчасно передумав, — лай-но. Ось, — помилувався він, — з резервів верховної ставки.
Хутко склав його і знову подався на працю.
Лише тоді Алла спромоглася злізти додолу. Обидві вони здивовано озирали ретро-меблю, особливо подобалися численні нікельовані бильця та блискучі шишки, неначе на новорічній ялинці. Алла підійшла й торкнулася пружин — старовинна газета, що приіржавіла там, несподівано одскочила й почала творити незвичні ритмічні візерунки, підкидувана пружинами. Жінки зачудовано торкали, а газета торохкотіла, жодного разу не повторивши мелодії.
— Ти не повіриш, оце мужик, — млосно зізналася Тетяна. — Но він мені признався в такому. що окроми горілки ніколи нічого в рот не брав, ні вина, ні навіть пива, а коньяк, каже, то начальство п’є і підари.
Не зізналася в головному: ще зі школи в Тетяни було поганяло Цицяна, бо вона мала велетенський бюст, але в школі не соромилася, а навпаки. Минув час і він несподівано видовжився, до такої міри, що жінка змушена була підкочувати, скручувати груди валками і отак втикати в ліфчик. Кожного разу, коли його доводилося знімати, бюст розкручувався і падав, і не було кавалера, в якого би теж не впав. Так от, Федір був перший не такий.
Бо він мав звичку, припершись, одразу впасти на улюблене ложе й захропти. За годину прокидався й, відпочивши, пригадував, яку приніс закусь, і вони з Тетяною сідали за стіл. Потім Алла з антресольки чула звичну музику: спершу грюкали чоботи, потім штани, вдарившись масивною ремінною пряжкою, потім зі свистом злітала жіноча шовкова комбінація і виникала щоразу неповторна музика, всіляко вибрязкував подвійний матрац обома своїми панцирями, а ніжки порцеляновими коліщатками підстрибували то по одній, то по дві, а бувало й по три, бувало проковзуючись, накладаючись синкопами на загальні такти, так ето, так ето, шепотів він, дак це, дак це, відбрязку-вав нікель, ліжко посувалося проскоком по рипучому паркету до батареї й починало видзвонювати до такої міри, що Алла на антресольці нарешті записала їх на нотному папері, збагнувши що такого ритмічного принципу досі не існувало в світовій музиці.