Швейна машинка з приводом од ніг.
Поруч велетенський книжковий засклений стелаж із нерізноманітними виданнями, зокрема з Вибраним однотомником Вальтера Скотта.
Навпроти відсутнє двоспальне армійське ліжко з дбайливими капцями під ним.
Не було обік нього й давнього лампового радіоприймача, а в кутку не стояв торшер без абажура, такого пропеченого збоку необачною лямпою. Геть не присутні венеціанські стільці, натомість — кілька віденських.
Бракувало навіть томика Маккіаввеллі, а ще тумбочки без квітів, особливо також не існувало великого буфета дубового шпону, без таких, типових для нього гранчастих під кришталь полірованих скелець із мідними прожилками (чи з латунними?), радше спижовими, а, головне, геть не існувало ні куліс, ні кону, ані...
Забуваючи санскрит
Час «А»
Чоловік повільно стоїть на паркеті.
— Ми тільки те й робимо, що не відчуваємо нічого, — лунає в міжтелефонному просторі.
А тут, у коридорі, морок чорно-зелений, де спиною до нього повернутий він і швидко мовчить. Де він отак навчився? Коли це стає нестерпним, то:
— Так... Ну... Само собою... Ну — це не телефонна розмова, — тимчасово заговорив він.
Телефон класний, дротовий, бо виробництва ГеДееР. Чи Чехословччини.
Чоловік обертається, бо він затуляє тумбочку із телефонним апаратом, тому й поставa на перший погляд була дивна.
— Ну, що ти... — нарешті озивається він у дротові обши-ри.
Знову западає пауза, бо чутно кухню, там крапає вода. Чоловік неквапом стоїть у коридорі, тому його звуть Володимиром. Бо коридор зроблений із колишньої вітальні,
де стінами відгороджено ще кімнатки, туалети, ванночку й кухню. З іншого боку — двері до також велетенського, однак, не перегородженого балкона.
А тут є: стіл, стільці. шафа, портрет Юрія Сенкевича, канапа; речі тут — це розтин, розтин у перетині шаф, столів, стін, слів: це мікрошліф вимикача, лампочки, телефону, дверей і навіть деяких мешканців.
Звідси пахне вокзалом, а також телевізором.
— Авжеж, радий. Ну що, ти не можеш витримати п’ять хвилин? А-а... Ну, тоді двадцять. Іду, йду вже.
Йде, зачепивши гучномовця, той урочисто ожив з на-півслова:
— Пройшло п’ятнадцять хвилин.
Ніна перепиняє Володю, коли той, одягнений, уже поспішає до дверей:
— У тебе хтось є.
— У мене когось нема, — намагається прослизнути він.
— Не треба брехать. Тільки не треба брехать, брехать. Ти знаєш, ти знаєш, знаєш! — я не люблю брехні.
— Нема, — слизне він. Бо знає.
— Після того, як ми стали на кооператив, мені одразу подзвонила одна особа. Дзвонила, дзвонила, дзвонила! Особа не назвалася: ми поговорили.
Од слова «особа» Володя особистішає.
— Невже?
Хоче проштовхнутися до дверей, але марно, бо Ніна сама стає ними.
— Я їй по-о-пулярно пояснила, що ми з тобою — не розлучалися ніколи. Ніколи! Ніколи! Вона згодилася й обіцяла не дзвонити.
— Невже? І — не дзвонила? — забринів він новою надією.
— Це була вона? — і категорично киває на апарат, незважаючи що Володя — не відповідає, не маючи змоги вийти, він умикає телевізор, здобувши простір там.
— Я тебе, тебе, тебе! питаю, — питала, питала, питала вона.
З’являється Анатолій, бо він іде до ванни. Христина
Свиридівна ж простує на кухню, все це блакитно освітлене телевізором, хоча він кольоровий.
— Уже дзвонили зі станції, обіцяли відімкнути наш номер! — гукнула Ніна, наче в далекий телефон.
Анатолій і Христина Свиридівна зупиняються.
— I відімкнуть, відімкнуть! Наговорити з Херсоном п’ятдесят! П’ятдесят доларів!
— По роботі.
Сказав Володя так, що телевізор блимнув.
— А потім на сто сімдесят? Ти — думаєш? «По роботі»... У тебе ж зарплатня в сто раз менша. Кому ти дзвонив у Херсон?..
Решта присутніх чомусь почали гарячково шукати виправдання.
Наче відповіддю на запитання на порозі з’являється Соня. Постає у блакиті телевізорного сяйва. Посміхається до кожного, тобто до себе.