Пауза.
Ще одна пауза. Тоді Соня рипає ще раз дверима, однак вони змащені й звуку не зринає.
Чутно, як на кухні крапотить кран, він не витримує мовчанки.
— Там скоро виросте сталактит, — сказав Толя.
— Де? — озирнулася Христина Свиридівна.
— У раковині, під краном, — перевів її погляд на кухню Толя.
— Це слон? — привіталася прибулиця.
Вона показує на екрана телевізора, всі теж повертаються туди, однак ніхто не відповідає, бо Христина Свиридівна навпомацки шукає очима слона на кухні, а не в телеефірі.
— У вас телевізор кольоровий ваш? — питає гостя.
— Ну, бувають же чорно-білі передачі й по кольоровому телевізору, — виправдався нарешті Вова. — Здрастуй, Соню.
— Здрастуй, Вово.
— Здрастуй, Соню!
З викликом цілує її. На цю гнітючу паузу лунає голос Юри:
— Мамо!
— А в нас аз два кольорових телевізори з татом в нас, — розповідає Соня. — Коли Володя був у нас в Херсоні, то він бацив. Правда з, Вово? Їх?
Тут і виявилося, що Соня має певні мовні дефекти. Боротьба поглядів, з боротьбою дефектів.
— Правда, — погодився Володя.
— Коли тато взнав він, сцьо мене будуть по телевізору показувать, то сказав: «Дарую тобі, доцко, телевізор». Він — у мене такий. Правда, Вово?
Пауза. Це вже яка? Шоста? Бо Анатолій довго мне свою шкіперську борідку, а потім довго мне таку ж шкіперську люльку. Володя в цей час так само довго всміхається, нарешті каже:
— Правда.
— «Заслузила, доцко!» — подарував тато. Тато дивиться з мамою один тепер, кольоровий, а ми з Вовою, коли він приїздзяє, інсий дивимось ми.
— Правда, — сказав Вова, наче про газету «Правда».
— Ой, я забула сказати тобі: мені отут одразу, без блату сказали мені бути директором басейну ДеСеСа бути. Уяв-ляєс?
— ДеСеСа? — стрепенулася Христина Свиридівна, наче, нарешті, побачила слона.
— ДеСеСа — це знацить, Дитяча Спортивна Скола. Отак без блату сказали мені бути.
— Мамо! Я кому сказав? — сказав голос Юри.
— Отак — одразу? Директором дитячого? Басейну? Це ... правда, Володю? В Києві. В — столиці? — засумнівався Толя, наче Київ не був столицею.
— Правда. Соня дуже любить дітей, — захистив Київ Володя.
— А чий це портрет? На стіні? — спитала дівчина до стіни.
— Гоголя, — не витримала нарешті Ніна.
Христина Свиридівна хоче сказати правду, зиркнувши на портрета Сенкевича, проте подивившись на Ніну, не наважується.
— Я люблю Гоголя. У нас, у Херсоні всі його люблять там.
— Правда? — наче про газету «Аргументи і факти», запитав Володя.
— Так. Бо він дузе добре написав про Херсон він.
Чутно, як крапотить вода. Бо коли був Гоголь, Херсона
ще не було.
— «Рєдкая птица долетит до срєдіни Днєпра...» — цитує Соня. — Це в Херсоні — такий сирокий Дніпро сильно.
Анатолій рвучко відчиняє холодильника, виймає пляшку холодного пива, рвучко випиває.
— Молодці мінчани, — похвалила Соня.
— Що?.. — в напівпиві видихнув Толя.
— Вони такі холодильники роблять!
— Ви були в Мінську? — поцікавилась Христина Свири-дівна.
— Ні! Ми були на зборах в Дніпропетровську.
Анатолій (одсьорбнувши пива):
— Ну...і як?
— Там тез Дніпро дузе сирокий. Цього ви всі на мене так дивитеся всі? Гоголь не міг таке про Київ писати. Тут, у Києві, і горобець Дніпро перелетить оце. А от в Херсоні не перелетить. Мій тато — випробовує вертольоти.
Знову пауза. Влучна така.
Тепер уже ніхто не наважується її порушити. Хіба що у проріз дверної щілини впадає газета «Культура і життя». Потім — «Вечірній Київ», хоча був ранок. Потім — журнал «Науковий вісник». Потім випадає Толя, зачепивши гучномовець. Той бадьорим напівсловом додав:
— ...Минув який тиждень, коли...
Чутно, як у ванні хлюпотиться Соня, а Володя стереже двері, тримаючи рушник. З люлькою в зубах коридором іде Анатолій. Так, наче тримає в зубах Володю.
— Ну, — як вона тобі? — киває той на ванну.
— Гм.
Крізь люльку відповідає Толя.
— Ну?
— Та нічого, — пусткає дим той.
— Клас?
— Ну ... може.
— Правда — клас? — наполягає Вова.
— Я в жінках не дуже... — наполягає Толя.
— Ми — одружуємося.
Анатолій ловить люльку. Потім не може нею влучити до рота.
— Слухай, може, це й не моя справа, але я ...
— Вона — КаМееС.
— Хто?
— КаМееС.
— Я не знаю, пробач, не розумію цього слова, — намагається виправитися або заховатися за димом Толя.