— Що?
Повільно цілує її.
— Сцьо вони не знали були, сцьо камея з трісцинкою та, коли ставили її на продаз. Уявляєс?
Володя полегшено зітхає:
— Уявляю.
— А вгадай, сьцо я взяла! В комісійному тому сьцо! Ніколи не вгадаєс!
Тягне його за руку до кімнати. За мить звідти вибухає гучна музика.
Зі своєї кімнати висовується Ніна, намагається перекричати імпортні ритми:
— А дитина не їла полуниць! Мер-р-з-зотник, мерзотник. Мерзотник!
Музика уривається, западає тиша, така, що навіть гучномовець не наважується.
Соня:
— Як? Подобається?
— Ти — чудо, — каже Вова.
— А камею — ти мені взе потім подаруєс мені її. Добре?
— Добре. Мила моя.
— Ні? Не камею. Ти пам’ятаєс, сцьо ти мені обіцяв ти?
— Що обіцяв, — усміхається він.
— Забув! Який ти в мене забудько ти. Ти обіцяв поговорити... з ну? Поговорити з Ніною.
— Поговорити з Ніною. Про?
— Квартиру. Поговорив?
Володя заперечно трясе головою:
— И-и.
— Чому?
— Про яку квартиру?
Зачиняє двері, що прочинилися.
— Про насу. Цьому це їм — двадцять два метри? Ти з — онук бабусі?
— Не знаю, як почати.
— Дузе просто, бо нам — сімнадцять метрів? Це несправедливо це. Бо наса сім’я перспективна вона. Перспективна?
— Так.
Звук поцілунку викочується аж на балкон. Потім Соня промовляє:
— А їхня сім’я — ні.
Панує тиша. Така глибочезна, що на неї зі своєї кімнати змушений визирати Анатолій.
Отже, чоловіки, не змовляючись, зустрічаються на балконі курити, Анатолій не бажає розмовляти, Володя — навпаки.
— Отак жив, жив... А оце — полюбив. Га?
Анатолій на це мовчить.
Чути кран.
Потім Володю:
— Там скоро виросте сталактит.
— Що?
— Вода коли довго крапає, то утворюється сталактит. Обидва всміхаються. Вова:
— Ну, не сердься. Це в мене — по-справжньому. Прикладає руку до серця.
— Але ти мені ще не сказав, де той басейн? ДеСеШа.
Володя перевішується через бильця балкона.
— Басейн зараз саме будується
— Де?
— На Виноградарі.
— Отже, коли його збудують, то Соню запросять туди директором?
— Звичайно, — всміхається Володя.
— Без вищої освіти? — пихкає, наче Шерлок Холмс, Толя.
— Облиш цей свій тон.
— Я, як людина вихована, розумію, що це — нетактовно з мого боку. Все, що вона вигадує, — для тебе закон. Однак я... Я, як твій родич і друг, не буду мовчати.
— Я й не затикаю тобі рота.
— Мені здається, що вона — людина з якогось іншого світу, такого, де — інші уявлення про життя, інші вподобання.
Володя навіть радіє на це:
— Так! Вона з іншого світу, зі світу молодості! А ми з тобою вже відстали від того світу, старий.
— Я — не про це. У вас же різні інтереси в житті! Інші вподобання.
— Я слухаю, слухаю, — не слухає Володя.
— Яке у вас буде життя? Я вже не питаю, на які гроші ви взагалі збираєтеся жити?
Запитання повисає понад бильцями. Але:
— Я. Її. Люблю, — промовляє Володя.
— А, ну тоді пробач.
— Ти розумієш — я шаленію від неї, а ти — якісь копійки, басейн, ДеСеШа...
— Ну, якщо так, тоді... Пробач.
— Старий, я — приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, — вона наївна, романтична дівчина. Вона — як віск, розумієш?
— Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Ніни-ні гроші на кооператив? Ну це ж — непорядно по відношенню до Ніни.
— Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги — і я все поверну, — вірить Вова.
— Коли це буде?
— А вона така... — хоче показати. — Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.
Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.
— Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її — треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: «інші інтереси, інші вподобання».
— Пробач мені, старий, якщо я був неправий, — увібгує свій дим Анатолій.
— Я знаю, що це все — нелегко. I ти — мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...
— Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п’ять.
Володя на це дивується, якщо не ображається:
— Та що ті п’ять... Продай кілька книжок, старий.