— Ти... що?? Я — не зможу таке... — починає одступати-ся з балкона Толя.
— Ну хочеш — я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...
— Ти ж знаєш — книги для мене — це все.
— ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них — добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги — ми повернемо.
Толя кліпає:
— Книжки?..
— Ну-у... Або гроші. Виручай, старий.
— Ти взяв у мене почитати Монтеск’є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.
— Я поверну, старий.
— А Верхарна?
— I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.
— Гм. Усі вісім томів?
Балкон напружується. Але не Вова.
— Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...
— А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?
— Сенека... До чого тут Сенека? Їй же — все треба починати спочатку. Все! Розумієш?
— А Андре Жіда?
— Ну от, через якогось там жида. У мене це — на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.
Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.
— Я її — люблю.
— Едгар По, — каже Анатолій.
Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:
Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє — один необережний жест вартуватиме йому життя.
— Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, — не може од напруги промовити жінка.
— Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір — інакше я б нізащо...
— Я все зважила. Такому, такому як ти — не варто жити. Ти — соціально небезпечний.
Це приголомшує. Кого хоч.
— Як ти смієш!
— Смію.
Володя хапає повітря:
— Як ти можеш? Це ж — дідусева рушниця!
— Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб’ю, уб’ю, уб’ю тебе! — хоче натиснути.
Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:
— Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!
Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:
— «Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року».
Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.
Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.
Чутно лише, як крапає на кухні вода.
— Ну, навіщо... О, як ти схуд... Вово... ну, не треба. Вово, що ти робиш, Вово... О, як ти. О, о, о...
— .Вово, коли ти... відремонтуєш нарешті кран на кухні? Скільки разів, скільки разів треба про це нагадувати?
Танцювальний момент розпочинає Володя. Деякий час він стоїть нерухомо під музику в своїй неприродній поставі біля телефонової тумбочки, але коли нарешті починає рухатися, то видно, що за ним телефона — нема. А пластика його карколамна зумовлена тепер цілою
купою слюсарних інструментів, які він притискає до живота.
Танцюючи навколо кухонного крана, Володя лагодить його.
Потім танцює Соня, рухи її напівсонні, сомнамбулічні, вони імітують синхронне плавання. Жаль, що немає води. Вона, Соня, отже, сонно зникає в кімнаті.
Далі з’являється Христина Свиридівна, її промовистий танок зумовлює з’яву покійного професора, танцюють у парі:
— Скажи, скажи мені що-небудь... — просить вона. — Ну, благаю тебе, бо ми так рідко бачимося...
— Хату, хату бережи!
— А ще що-небудь?
— Хату, кажу, хату.
Танцюють іще. Професор робить прощальні рухи, прагне зникнути.
— Скажи ще, благаю... — просить стара жінка.
— Мені нарешті присвоєно звання академіка!
Христина Свиридівна вражено зупиняється.
Цієї миті професорові досить, щоби звільнитися. Зникає.
Натомість витанцьовує Ніна, вона своїм танцюванням псує кран і той знову починає текти.
На це дзюркотіння, заспаний, знову з’являється Володя з оберемком інструментів.
Не встигає він взятися обценьками за трубу, як позад нього виникає Ніна з рушницею. Кивком голови наказує Володі танцювати до ванної; коли ж той намагається прослизнути далі коридором, вона скеровує його пружним дотиком цівок.
— I де ти патрони береш?.. — стогне він.
Виймаючи з рушниці їх.
Зникають у ванні.
Лунає такий довгий, настирний дзвінок у двері. Володя заспано відчиняє, на порозі — Люся, за нею сяєво дня.