— Люся? — насилу крізь сон упізнає він.
— Ти пробачиш? — заходить вона, доки всі сплять.
— Люся?
— Володю, чого ж ти мені не сказав? — поспішає вона.
— Не сказав. Про що?
Він говорить навмисне голосно, однак в коридор ніхто не виходить.
— Ну, про те, що ти розлучився не фіктивно.
— Я — ніколи не робив із цього таємниці, всі в нас знали, що я — розлучився.
— Міг би мені скати, — зажурюється вона.
— Про що?
— Що ти хочеш одружитися знову.
Вона говорить дедалі тихіше, а він — голосніше:
— Ну, я тоді про це не думав іще...
— Ти не подумай, що я хотіла тебе одружити з собою. Просто — міг би мені правду сказати. От і все. Сказати правду, от і все.
Синхронно вмовкають. Однак Володя встигає:
— Повір, це в мене — серйозно. Я — приплив. Розумієш?
— Я дуже рада за тебе, Володю, ти ж плавець?
Хоче поцілувати його, однак — не вдається.
— Хто вона?
— Хто. Людина.
— Я така рада за тебе.
— Справді? Слухай, стара, ти — допоможеш їй вступити. Ти ж береш цих... болванів?
— Я — тільки з математики. Поговори зі своєю...
— Ніною?
— ...вона ж бере приватних з англійської.
Володя осяюється:
— Це — геніальна думка! Ти — з математики, вона — з англійської.
Спершу здається, що оживає репродуктор. Однак це голос Соні:
— Хто прийшов?
— Це — до тебе! — випалює, наче з дубельтівки він. Швидко з’являється з кімнати Соня в спортивному халатику:
— До мене?
Озирає Люсю, та одразу ладна тікати.
— Це твій... твоя репетитор.
— Репе... титор?
Люся зітхає.
— З математики. Для вузу, — пояснює Володя.
— Це — потім... Я, взагалі, по роботі. Мене прислали... Ось. Мене зовуть Люся...
Тицяє Володі конверт.
— Поздоровлення?
Соня бере в нього конверт, виймає гроші. Рахує.
— Тут сорок вісім, — пояснює Люся.
— Сорок вісім! А мене — Соня.
— Я зібрала, — далекою посмішкою проймається жінка Люся.
— А чого так багато так? З інституту? — дивується Соня.
— Я б не хотіла вам про це говорити, — резиґнує Люся.
— Говоріть! У нас із Вовою не мозе бути секретів у нас. Правда?
— Правда, — киває він.
— Володя всім на роботі заборгував, — продиктує Люся, — Навіть чорну касу... забрав.
— Володю! — спалахує Соня.
— Ну, й ніхто не хотів давати. На подарунок. Кажуть, нехай спершу поверне борги.
— Який милий новий звицяй такий. — Соня заліплює конверта. — Дарувати гросі в конверті! А то б ісце нанесли нозів та виделок таких. Правда, Вово? Набори такі.
Відповідає Люся:
— Я... зібрала, скільки могла.
— У нас Власенка, коли женили вдруге, пам’ятаєш? То він божився, що йому подарували вдруге той самий сервіз, що й першого разу! Точно: отак вони й циркулюють, — здогадується він.
— Ой, я так нервувалася, я так боялася, що вам не сподобається подарунок... — знічується давня співробітниця.
— Ну, що ти... — кліпає він.
— Я так боялася, що хотіла купити книжку. Я йшла і якраз стояв в буці Сенека.
— Сенека.
— Сенека. А тоді я згадала, що в тебе вже є Сенека. Листи його, пам’ятаєш?
— Нема в мене Сенеки, нема, — виправдовується, неначе перед Анатолієм, він.
— То, може, я зараз збігаю? Його ще не взяли, мабуть.
Бере конверт у Соні. Але та забирає назад.
— Який тут Сенека.
— Сенека. Ой, ти знаєш... Ти не повіриш! Там стояв іще Едгар По! Я куплю його вам!
Забирає конверт у Соні.
Володя заклопотано вдає безжурність:
— За скільки він там стояв?
Забирає конверт у Люсі.
— Усього за сорок п’ять... — втрачає гроші Люся.
— Едгар? — підсумовує Соня. — Коли в домі стільки витрат таких на весілля їх взагалі. Ну, я потім, коли ми станемо на ноги, я куплю тобі Едгара. I Сенеку тобі ту.
Люся не дочуває.
— Я завжди думала чомусь, що в тебе є Сенека. Я тобі його дістану й подарую. Це буде мій особистий подарунок вашій сім’ї. А потім ти даси мені його почитати?
Несподівано з-за стіни виспівує голос Юри:
— А потім тато його в бук однесе.
Його уриває голос Ніни:
— Юро! Ти ж — обіцяв!
Витикається зі своєї кімнатки Анатолій:
— Привіт! Це хто?
«Хто» майже робить реверанс:
— По роботі. Ми з Вовою працюємо. На роботі. Од імені колективу... Я тут.
— А мені тренер казе: раз ти заміз ідес, то спорт великий для тебе кінцівся тоді, — пояснює Соня.
— Ви... спортсменка? — несвідомо Люсина рука тягнеться до конверта.