— !діот, ось ти хто, а не цьоловік. Навісцьо мені такий цьоловік? З книзецкою.
Дивиться на таблицю альфа-ритмів:
— Хоц би взе пив ти. Ци курив. Ато самі альфа-ритми ці.
Анатолій вмить спалахує:
— кце раз, просу тебе дузе, Соніцко, я відцуваю, сцьо змозу!.. Зараз.
З туалету вистрибує розлючений Володимир:
— Ну, з мене — досить! Скільки можна! Це вже — знущання!
Анатолій кліпає до нього:
— Цього ти крицис?
— Хто вирвав (трясе книжкою) сторінки?? Цілих три сторінки!! Цього ж неможливо витримати!
Соня витримує:
— Не крици ти. Поставив книзки в туалет сам, і хоце, сцьоб їх не рвали їх. Не став їх туди, от. А туди, де не рвуть.
Іде з Анатолієм до ванної.
Володя приголомшено падає в крісло. Виймає з кишені хусточку, щоб витерти лоба.
Додолу з брюк випадає папірчина. Володя піднімає, читає:
— «Я тебе люблю. Якби ти знав, як я тебе люблю».
Тетеріє.
Коли час швидко лине, то він пахтить вокзалом.
У хаті пахне ж телевізором.
Соня не дає Володі додивитися веселкову телепередачу:
— Ти сходив поговорив з директором узе?
— Ні.
— Завтра сходис ти?
Володя дивиться на таблицю альфа-ритмів.
— Ні, не піду. Несприятливі біоритми. Сама б сходила.
— Я не змозу говорити з директором я. А ти з — вцений! ЕМНееС!
— Так, еМНееС, вічний еМНееС. А ти — начальниця пральні.
— От і поговори ти. Ато в Лєноцки пропадуть матема-тицьні здібності вони, — казала, наче знала, що це таке.
— Здібності — не пропадають ніколи. Бо вони успадковані від батька.
— Яксьцьо її в цьому році не переведуть до математиць-ного класу тепер, то на той рік — буде пізно тоді. Тобі — наплювати на все, крім своїх біоритмів їх!
Кидається на таблицю альфа-ритмів, ненависно дере.
Володя:
— Уже? Віднеси в туалет, книжки ціліші будуть.
— Тобі на все наплювати тобі! Якби ти тоді не потратив усі гросі, ми б могли зити в кооперативі тоді.
Тут він не згоден:
— До речі, в кооперативі б тоді жила Ніна з Юрою.
— Ось би вона там зила! Я б там зила я!
— Краще б ти жила в Херсоні. В чудовій квартирі. Верто-льотній своїй. А мені — одновалентно, де жити.
— Говори по-людському! Оці віцні словецьки твої. Скільки ти на їх потратив гросей, а сцьо толку де? Мозна було б ісце один кооператив побудувати на їх. Цим тратити гросі на книзку, складав би їх красце на книзку.
— Мені обридла твоя вічна втеча в дійсність. Піду-но я до бібліотеки краще.
Встає. Йде до туалету.
З кімнати чути фортепіанні гами.
Чутно диркотіння вертольота з-за вікна, його перекриває голос Оленки:
— Мамо! Оно — твій тато летить.
Дзвонить телефон, Соня знімає слухавку:
— Алло.
— Алло, Люся? — тривожно питає телефон.
— Алло, тут ніякої Люсі не зиве тут.
— Алло, я їду в Київ, алло! Що? Я не чую нічого!
— Тут Люсі ніякої нема її, ясно?! — волає Соня.
— Я й кажу, здрастуй, Люсю! Я взяв квитки з Миколаєва, ало! Я скоро буду!
— Яка Люся?
Кладе трубку. Двері несподівано розчахуються Люсею:
— Що ж ти кладеш? Це ж — мені!
— Ти сцьо — дала нас телефон дала?
Люся не може одхекатися.
— Ну він — дуже наполягав, я й дала.
— Ти б сказала, сцьо в тебе нема телефону, от, — підко-пилюється Соня.
— Я так і сказала, але він не повірив, що в такої жінки, як я, нема телефону, — одкопилюється Люся. — Такого, каже, просто не може бути! Так причепився цей Микола з Миколаєва, що мені його жалко стало.
Гукає Володя з туалету:
— А ти в нас спитала? Три дні — дзень-дзень-дзень! Здуріти можна!
Люся нарешті переводить подих.
— Що тобі — жалко? В мене особисте життя вирішується, а тобі — жалко? Його, бачите, два рази потурбували! Жалко?
— Ти, Люсю, до кого ти прийшла ти? — цікавиться Соня.
— До... вас усіх.
— А, ну тоді, а. Бо мені — треба свиденько встигнути в сколу до директора піти поговорити туди про математику цю.
— Я благаю! — стрепенулася Люся. — Я — посиджу. Він іще подзвонить, ну хіба вам жалко? Моє особисте життя ...
Світло на мить вимикається в квартирі. Натомість каркає репродуктор:
— Пройшло п’ятнадцять хвилин.
Радіє Анатолій з ванної:
— От бачиш — вийшло! Вийшло!! Я так — і знав, що обов’язково вийде!
Тиша. Під час неї вхідні двері відчиняються і на порозі з’являється Соня, стомлена авоськами. Самотньо палахкотить телевізор.