— То був чудовий вечір... Вечір для кращих випускників міста. Я була в такому бежевому платті.
— Але я тоді перший помітив тебе, — завважив Анатолій. — Це я штовхнув Вовку у бік.
— Мене тоді вони з ДеСеСа одразу взяли в збірну «Авангарду» ту, й ми поїхали й виграли область ми. Тренер тоді
мені при всіх і казе мені він: «Якби те не, Соню, то ми б і третього не взяли б ми місця ніколи».
— Я бачив тоді, так, саме тоді, тебе по телевізору, тепер я точно пригадую, так.
— Потім після свадьби ми вдвох поїдемо в Херсон ми, показимося насим батькам їм, потім заберемо ми мій кольоровий мій телевізор і привеземо його в Київ тоді, правда, Вово?
— Правда.
— Щоб нехай усі бацять кольори їх.
— Ти тоді підійшов до мене, підійшов, підійшов, підійшов! I спитав: «Дівчино, ви танцюєте степ?» Я сказала, що ні. Тоді ти сказав: «Нам пощастило, бо я — теж ні». Сказав! Сказав!
Гучномовець не втерплює:
— Пройшло п’ятнадцять хвилин...
Люся ляскає в долоні:
— Яка я дурна! Треба було брати Сенеку — і все. Чому я вирішила, що він у тебе вже є?
Відгукується лише Юра:
— I тоді б він опинився там же, де атлас, Цицерон і мої котлети.
— Я чомусь одразу уявила тоді степ. Я думала, що «степ» — це якийсь народний степовий танок. Я тоді ще не знала, що буває такий просто танець — степ, наче вальс. Хто знав, що це чечітка?
— Колись уся ця квартира... — замріюється Христина Свиридівна.
— ...і весь цей будинок... — осяюється Ніна.
— ...належав прабабці! Це вже я чув не раз. А тепер — він належить! Він належить — усім нам! — вигукує Володимир.
— А зі мною ти три роки зустрічався, доки одружився! — кидає Ніна.
— Мамо! Йди негайно сюди! — наказує голосом Юра на це.
— Ну що ти скажеш! За вами я знову проґавила «Клуб подорожей», — журиться бабуся в газету.
Володя бере у неї програмку:
— Так це ж програмка за минулий тиждень. Я гадаю — пора?
— Не минає п’ятнадцяти хвилин, — хрипить гучномовець.
Усі: гості, родичі, молодята ідуть на балкон, де накрито.
I розташовуються там, Христина Свиридівна сідає на чільному місці:
— Я хочу сказати. Сідайте. Я така рада, що все так добре закінчилося, що квартира наша залишається на місці. Що в нашу сім’ю увійшла Соня. Ти вже знайшла собі роботу?
— Ні! Я вирісила повертатися у великий спорт туди. Плавання синхронне — в нього велика перспектива така і майбутнє, як казав нам нас тренер плавання він.
— Гм, — не втримується Анатолій.
— Гм? — перепитує Володя.
Анатолій пояснює терпляче:
— А по-моєму, це — альтруїзм із боку Соні.
Демонстративно напивається.
Усміхається Соня до Вови:
— А ти мені таких слів не говорис їх, як Толя.
— У нас іще всі слова з тобою, Соню, попереду.
— Альтруїзм! Покинути все — заради спорту, це, ох... — напивається далі Анатолій.
— А як у вас, у Києві, з синхронізмом, є? Люблять тут його вони?
— Ох-х! — пояснює стогоном Толя.
Побачивши, що вже їдять, стара вирішує сказати:
— Я б іще хотіла сказати, що ця інтересна, молода, сильна дівчина...
Вова підливає Ніні:
— Це в мене — на все життя, Ніно. Коли я її вперше побачив по телевізору три роки тому — це був знак. А вона ще тоді — зовсім дитиною була. А де Юра?
— Він готує уроки.
— Поклич сина, — наказує батько.
— Він — спить.
— Жаль. — Зітхає Вова. — Я купив для нього ціле відро полуниць.
— У-ух, — відповає Ніна.
— Чого ти так?
— Ти, мабуть, високої думки про себе?
— Облиш, зараз не час, — підкладає він їй вінегрету.
— Якої ти думки про себе? — продовжує цікавитися Ніна.
— Ну...— не знаходить він відповіді.
— Ти думаєш — я — кращої?
Христина Свиридівна уперто прагне порядку:
— Ви дасте мені договорити? Так от: це дуже добре, Володю, що ти береш собі жінку на виріст.
Сміються всі, окрім Христини Свиридівни, навіть гучномовець.
— Що значить: на виріст? На два, на три номери? — помирає Люся.
Анатолій п’яно підводиться:
— Справді, на скільки номерів?
— Ви дасте мені слово сказати? Договорити? — губить голос старенька.
Усі на це починають скандувати:
— Гірко! Гірко! Гірко!
— Договорити... — благає стара.
Усі гупають ногами, аплодують:
— Гір-ко! Гір-ко! Гір-ко!
Од чого балкон із туркотом, скреготінням обвалюється. Тут наступає кінець повісті.
Для кого ще не ясно, для тих друкується напис:
«К I Н Е Ц Ь»
Віктор Баранов. В інтер’єрі мовчання про нього