— От-от, — підтакував зі свого місця помічник.
Ендрю кивнув:
— І не кажи. У всіх таке ж лихо. Куди не глянь, ніде начальство носа на вулицю не показує. Ось і нами, оперативниками, верховодять якісь канцелярські посіпаки з посередніми дипломами юристів і заповітною мрією про підвищення по службі.
Харрі поспішно кивнув і сумно зітхнув на підтвердження його слів.
Шериф недовірливо поглянув на них, але обличчя в Ендрю було непроникно чесним, і врешті-решт провінційний охоронець закону привітно запропонував гостям по чашці кави.
— З оцього агрегату? — Харрі кивнув на величезну кавоварку.
Шериф остаточно увірував у порядність своїх гостей.
— Готує літр кави за хвилину, — гордо сказав він і додав короткий технічний коментар.
Після двох чашок вони дійшли висновку, що «Ведмеді», команда Північного Сіднея з регбі, — страшенні сноби, а Юхан Косс, дружок плавчихи Саманти Райлі, — чудовий хлопець.
— А ви бачили в місті гасла демонстрантів? — запитав помічник шерифа. — Людей закликають піти завтра на посадочний майданчик і розламати наш вертоліт. Ми, мовляв, не маємо права фотографувати приватну власність. А вчора п’ятеро прикували себе до нього, так що вилетіти вдалося лише надвечір.
Шериф і його помічник усміхнулися. Значить, вони ще не зломлені.
Після чергової чашки кави Ендрю і Харрі встали, сказали, що час би поговорити з цим Евансом Вайтом, і, потиснувши охоронцям руки, подякували за каву.
— До речі, — обернувся Ендрю в дверях: — Я тут з’ясував, що дехто у вас у Німбіні промишляє героїном. Такий худий хлопець з чорним волоссям. Схожий на вампіра на дієті.
Шериф звів брови:
— Героїном?
— Це, мабуть, Мондейл, — припустив його помічник.
— Мондейл, чортів вилупок! — вилаявся шериф.
Ендрю узяв під козирок, хоча козирка, звичайно, ніякого не було.
— Просто подумав, що вам буде цікаво довідатись.
— Ну, як повечеряв зі свідком із Швеції? — запитав Ендрю дорогою до будинку Вайта.
— Непогано. Спецій було забагато, а так — нічого, — недбало відповів Харрі.
— Дубль два, Харрі. Про що ви розмовляли?
— Про різне. Про Норвегію і Швецію.
— Ну-ну. І хто переміг?
— Вона.
— А що є у Швеції, чого немає у вас в Норвегії? — поцікавився Ендрю.
— Ну, для початку, у них є двоє гарних кінорежисерів. Бу Відерберґ, Інґмар Берґман.
— А, кінорежисерів, — гмикнув Ендрю. — Їх скрізь повно. А от Едвард Ґріґ — лише у вас.
— Ого, я й не знав, що ти цікавишся класичною музикою. Крім усього іншого.
— Ґріґ був генієм. Візьми, наприклад, другу частину його симфонії до-бемоль, там…
— Вибач, Ендрю, — перебив його Харрі. — Я в дитинстві слухав панк-рок і з симфоній найкраще пам’ятаю «Йєс» і «Инґ Крімсон». Я не слухаю старезну музику, розумієш? Усе, що виконували до тисяча дев’ятсот вісімдесятого, — кам’яний вік. У нас в Норвегії є група «Думдум Бойз», так от вони…
— Симфонія до-бемоль виконувалася у вісімдесят першому, — сказав Ендрю. — «Думдум Бойз»? Назва з претензією.
Харрі здався.
Еванс Вайт дивився на них з-під навислих повік. Сплутане волосся спадало йому на обличчя. Він почухав промежину і демонстративно відригнув. Здавалося, гостям він не здивувався. Не тому, що чекав на них, а тому, що не вважав дивним, що його розшукують. Як-не-як він продавав найкращу кислоту в окрузі, а в такому маленькому містечку, як Німбін, чутки розходяться швидко. Харрі розумів, що тип на кшталт Вайта не стане торгувати потроху, тим паче з порога власного будинку, але це людей не зупиняло, і вони час від часу з’являлися тут, сподіваючись щось купити.
— Не за адресою. Пошукайте в центрі, — кинув Вайт і грюкнув дверима із сіткою від комарів.
— Ми з поліції, містере Вайт. — Ендрю дістав значок. — Нам треба з вами поговорити.
Еванс повернувся до них спиною.
— Не сьогодні. Не люблю копів. Приходьте з ордером на арешт, обшук або ще на що, тоді й поговоримо. Але тільки тоді. На добраніч.
Грюкнули і внутрішні двері.
Харрі притулився до одвірка і гукнув:
— Евансе Вайт! Ви мене чуєте? Ми думаємо, на цій фотографії ви, сер? До речі, ви не знайомі з блондинкою, яка сидить поряд з вами? Її звали Інґер Холтер, вона недавно померла!
Пауза. Потім клацнув замок на дверях. Еванс знову виглянув із-за внутрішніх дверей.
Харрі підніс фотографію до сітки від комарів.
— Коли поліція її знайшла, вона мала дуже поганий вигляд, містере Вайт.