— Таке відчуття, що тебе тут усі знають, — зауважив Харрі.
— Усі, кому вигідно мене знати. І кого вигідно знати мені. Думаю, і у вас в Осло практикується такий симбіоз між поліцією і напівсвітом.
— Так, звісно. Але в тебе, здається, з ними тепліші стосунки, ніж у нас.
Ендрю розсміявся:
— Либонь, спорідненість душ. Хто знає, якщо б я не пішов у поліцію, може, працював би в цій сфері.
На сходах завидніли чорна міні-спідниця і високі каблуки. Обвівши напівтемну залу важким масним поглядом, жінка попрямувала до їхнього столика. Ендрю підсунув їй стілець.
— Сандро, це Харрі Ховлі.
— Та невже? — криво посміхнувся широкий, густо наквацьований рот. Бракувало тільки ікла.
Харрі потис її холодну бліду руку. Щось у ній було знайоме. Може, якось увечері він бачив її на Дарлінґхерст-роуд. Тільки того разу в неї був інший макіяж. А чи одяг?
— То в чому справа, Кенсинґтоне? Все ловиш бандитів?
— Не простого бандита, Сандро. Він любить душити. Руками. Чула про таке?
— Та в нас половина клієнтів такі. Він що, когось убив?
— Очевидно, лише тих, хто міг його впізнати, — відповів Харрі. — Бачила його раніше? — Він дістав фотографію Еванса Вайта.
— Ні. — Вона навіть не поглянула на фотографію і повернулася до Ендрю. — Що це за тип з тобою, Кенсинґтоне?
— Він з Норвегії, — відповів Ендрю. — Поліцейський. А його сестра працювала в «Олбері». Минулого тижня її зґвалтували і вбили. 23 роки. Харрі відпросився в начальства і прилетів сюди, аби знайти того, хто це скоїв.
— Вибачаюся, — поправилася Сандра і глянула на фотографію. — Так, — сказала вона коротко.
— Що ти маєш на увазі? — пожвавився Харрі.
— Я маю на увазі: так, я його бачила.
— Тобто ти його… е… зустрічала?
— Ні, але він кілька разів з являвся на Дарлінґхерст-роуд. Не знаю, що він тут робив, але обличчя я пригадую. Можу ще розпитати…
— Ми були б дуже вдячні… е… Сандро, — сказав Харрі.
На її губах промайнула посмішка:
— Мені час працювати, хлопчики. Поговорімо потім. — І міні-спідниця зникла так само, як і з’явилася.
— Yes! — сказав Харрі.
— Yes? Лише тому, що хтось бачив його на Кінґз-Крос? Показуватися на Дарлінґхерст-роуд не злочин. І по шлюхах ходити — теж. В усякому разі, не надто страшний.
— Ти що, не розумієш, Ендрю? У Сіднеї чотири мільйони людей, а вона бачила саме того, кого ми підозрюємо. Звичайно, це ще нічого не доводить, але ж це знак! Ти не відчуваєш, що діло пішло?
Вимкнули музику, погасили світло. Гості, чекаючи, дивилися на сцену.
— Ти ж цілком певен, що це Еванс Вайт?
Харрі кивнув:
— Я це відчуваю кожною клітинкою свого тіла. Відчуваю нутром.
— Нутром?
— Якщо подумати, Ендрю, то інтуїція — не така вже й дурниця.
— Я от зараз думаю про це, Харрі. І нутром не відчуваю нічого. Поясни мені, будь ласка, як твоє нутро працює?
— Ну… — Харрі поглянув на Ендрю: чи не знущається він?
Ендрю поглянув у відповідь — з непідробним інтересом.
— Інтуїція — це всього лише сума досвіду. Я так собі уявляю, що все, що з тобою було, все, що ти знаєш, думаєш, що знаєш, і не здогадуєшся, що знаєш, лежить у підсвідомості начебто в напівсплячці. Ніби бабак. Як правило, ти на нього не звертаєш уваги. І він просто лежить, сопе і вбирає в себе нове, хіба ж не так? Але іноді він лупає очима, прокидається і говорить: ей, ти десь це вже бачив. І розповідає, як стояла справа минулого разу.
— Чудово, Ховлі. А ти певен, що твій бабак врахував усі деталі? Те, що людина бачить, залежить від того, звідки вона дивиться.
— Тобто?
— Візьмімо зоряне небо. І в Норвегії, і в Австралії ти бачиш одне і те саме небо. Але позаяк ти перетнув екватор, то зараз — за своїми домашніми мірками — стоїш догори ногами. І сузір’я бачиш догори ногами. А якщо ти цього не знаєш, то обов’язково ускочиш по самі вуха.
Харрі поглянув на Ендрю.
— Догори ногами?
— Еге ж. — Ендрю загасив сигару.
— У школі нас учили, що ви бачите зовсім інше зоряне небо, ніж ми. Коли ти в Австралії, земна куля закриває зірки, які вночі видно в Норвегії.
— Припустімо, — незворушно вів далі Ендрю. — Все одно важливо, звідки ти дивишся на речі. Все відносно, чи не так? Ось що робить світ таким заплутаним.