При цьому він зневажливо швидко підвів голову й обдав Харрі ароматом джину.
— Це вам краще знати, лікарю. Є в ньому щось особливе?
— Особливе! Що ви маєте на увазі? У нього немає ні дерев’яної ноги, ні запасної пари легенів, ні сосків на спині.
Втома. Харрі зараз зовсім не хотілося сперечатися з п’яним патологоанатомом, який надумався качати права, бо бач зачепили його самолюбство. А у фахівців самолюбство особливо вразливе.
— Чи є що-небудь… незвичайне? — уточнив Харрі.
Енґельзон подивився на нього мутнуватими очима.
— Ні, — сказав він. — Нічого незвичайного. Все звичайне.
Лікар і далі дивився на нього, похитуючи головою. Харрі зрозумів, що це ще не все. Просто сценічна пауза, яка п’яному здавалася не такою затягнутою, як тверезому.
— У нас тут зазвичай, — нарешті заговорив лікар, — трупи напхані наркотиками. У цьому випадку — героїном. Незвично, що він поліцейський. Але чи так уже незвично — не знаю. Поліцейські до нас на стіл потрапляють рідко.
— Причина смерті?
— А хіба не ви його знайшли? Чому, по-вашому, помирають, висячи в петлі під стелею? Від коклюшу?
Усередині в Харрі вже все нуртувало, але він поки що стримувався.
— Тобто помер він через брак кисню, а не від передозування?
— П’ять балів, Хогане.
— Добре. Наступне запитання: час смерті?
— Ймовірно між північчю і другою ночі.
— А точніше?
— Вам полегшає, якщо я скажу: «чотири хвилини на другу»? — Обличчя лікаря поступово буряковіло.
Харрі кілька разів глибоко вдихнув і видихнув.
— Даруйте, якщо я говорю… якщо здаюся нетактовним, лікарю, моя англійська не завжди…
— …така, якою має бути, — . закінчив за нього Енґельзон.
— Еге ж. У вас звичайно ж багато справ, лікарю, я вас більше не відволікатиму, просто нагадаю, що Маккормак просив вас направити звіт про розтин не як завше, а особисто йому.
— Не хвилюйтеся. Щодо цього інструкція зрозуміла, Хоргане. Передавайте привіт Маккормаку.
Низенький чокнутий професор стояв перед Харрі, широко розставивши ноги і самовпевнено схрестивши руки на грудях. Його очі войовничо блищали.
— Інструкція? Не знаю, як до них ставляться в поліції Сіднея, але там, звідки я приїхав, інструкцій дотримуються, коли начальство не робить якихось особливих застережень, — пояснив Харрі.
— Не треба, Хоргане. У вас, мабуть, і гадки не мають про професійну етику. Тож і балакати нема про що. Давайте на цьому й розпрощаємося, містере Хорган.
Харрі не рухався.
— Чи ви іншої думки? — нетерпляче запитав Енґельзон.
Перед Харрі стояв чоловік, який вважав, що йому нічого втрачати. Закислий у горілці посередній патологоанатом середнього віку, вже без надії на підвищення і тому знахабнілий. Та й що вони могли з ним зробити? Харрі щойно пережив найдовший і найжахливіший вечір у своєму житті. Досить. Він схопив лікаря за петельки і підняв.
Халат затріщав по швах.
— Якої я думки? Гадаю, треба взяти у вас кров на аналіз, а потім уже говорити про етику, лікарю Енґельзон. Вважаю, знайдеться багато таких, хто підтвердить, що розтин Інґер Холтер ви робили в нетверезому стані. Відтак, гадаю, треба буде поговорити з тими, хто багато чув про вашу професійну етику і може вигнати вас із цієї роботи з таким тріском, що більше вас нікуди не візьмуть. Як ви вважаєте, лікарю Енґельзон? І якої ви тепер думки про мою англійську?
Лікар Енґельзон думав, що у Харрі чудова англійська, і подумавши, визнав, що один раз можна все-таки знехтувати бюрократією.
13
Вежа у Фроґнербаді, і старий ворог прокидається
Маккормак знову сидів спиною до Харрі, дивлячись у вікно. Вечоріло, але в сутінках ще можна було розрізнити манливий блиск синього моря за хмарочосом і яскравою зеленню Королівського ботанічного саду. У Харрі пересохло в роті й страшенно боліла голова. От уже три чверті години він майже безперервно розповідав про Отто Рехтнаґеля, Ендрю Кенсинґтона, бар «Крикет», освітлювача, Енґельзона — коротше, про все.
Маккормак мовчки слухав, склавши руки дашком. Нарешті заговорив:
— Знаєш, там, у Новій Зеландії, живуть найдурніші люди на світі. Живуть на острові, зовсім самі. Довкола немає надокучливих сусідів, тільки море. І все-таки ці люди на свою голову вплутуються у великі війни. За роки Другої світової жодна країна, навіть Радянський Союз, не втратила так багато людей — у процентному співвідношенні. У Новій Зеландії тоді майже не залишилося чоловіків. Навіщо вони воювали? Щоб допомогти. Помирали замість інших. Ці простаки воювали не на своїй землі — ні, вони сідали на кораблі й літаки і вирушали помирати за океан. Допомагали союзникам проти німців та італійців, Південній Кореї проти Північної, американцям — проти японців та Північного В’єтнаму. Одним із цих простаків був мій батько.