— О Боже, — сказала вона, — ти повернувся?
Пікнік сумно розглядав свою вимоклу робу.
— Яка елегантна причина для бійки, — сказав він. — Ну як, Натане?
Бакстер до них дослухався.
— Ага, — сказав він, — тепер твоя черга, друже Бенні.
Він навмання несамовито замахнувся й навідліг вдарив Пікніка по голові, збивши того зі стільця.
— Боже, — сказав Левін, дивлячись долі, — у тебе там усе гаразд, Бенні?
Пікнік не відповів. Левін знизав плечима.
— Давай, Бакстер, треба його віднести. Перепрошую, Дрібна Квіточко.
Вони підняли Пікніка й віднесли його у вантажівку.
Наступного ранку Левін прокинувся о сьомій. Він трохи поблукав кампусом у пошуках кави і після сніданку ухвалив одне з тих спонтанних рішень, про які завжди весело згадати опісля.
— Гей, Ріццо, — сказав він, торсаючи сержанта. — Якщо хтось мене шукатиме, генерал там чи міністр армії, скажи їм, що я зайнятий, гаразд?
Пробурмотівши, ймовірно, якусь лайку, Ріццо знову заснув.
Левін зловив попутний батальйонний джип до пірса і деякий час там вештався, дивлячись, як привозять тіла. Нарешті, коли один буксир майже вивантажили, він неквапно спустився до причалу й піднявся на борт. Напевно, його ніхто й не помітив. Там було півдесятка військовослужбовців і десь стільки ж цивільних, які не говорили, а лише сиділи чи стояли, палили чи позирали на сіре болото, що повзло повз них. Вони проминули майже завершений інженерами понтонний міст, проштовхуючись між розтрощених дерев і сміття, що плавало на поверхні. Згодом вони пропихкали Креоле й верхні поверхи будинку суду і рушили до віддалених ферм, які досі ніхто не обшукав. Вряди-годи над головою скрекотів гвинтокрил. Зійшло тьмяне сонце, пробиваючись крізь легкі хмари, і почало нагрівати нерозбовтане й смердюче болотяне повітря.
Оце здебільшого й усе, що Левін згадував пізніше, — своєрідний атмосферний ефект, сіре сонце на сірому болоті, відчуття і запах повітря. Десять годин вони курсували довкола, шукаючи мертвих. Одного відчепили від огорожі з колючим дротом. Він висів там, як дурнувата кулька, наче якась пародія на людину, аж поки вони його не торкнулися — і тоді він луснув, зашипів і розпався на шматки. Вони знімали їх з дахів і дерев, знаходили серед руїн будинків, де вони плавали чи застрягли. Як і решта, Левін працював мовчки, сонце пекло його шию й обличчя, сморід болота і трупів проникав у легені; він не мав ані бажання, ані спроможності про це думати, але якось усвідомлював, що ситуація не вимагала обдумування чи пояснення. Він збирає трупаки. Оце й уся робота. Коли біля шостої буксир спинився, щоб вивантажити тіла, Левін зійшов з нього так само безтурботно, як і зайшов. Він застрибнув на 2,5-тонку, яка їхала до їхнього чотирикутного подвір'я, і сів у брудному кузові, виснажений і причмелений власним запахом. Не звертаючи уваги на Пікніка, який уже майже дочитав «Болотяну дівку» і щось почав казати, але схаменувся, Левін узяв з вантажівки чистий одяг, пішов до гуртожитку і доволі довго простояв під душем, уявляючи, що це дощ, літній чи весняний, згадуючи, як він під нього потрапляв. Вийшовши у чистій формі з гуртожитку, він помітив, що вже стемніло.
У вантажівці він, покопавшись, видобув із сумки синю бейсболку і надягнув її.
— Тепер у вечірньому вбранні, — сказав Пікнік. — Що сталося?
— Побачення, — відказав Левін.
— Чудово, — сказав Пікнік, — люблю, коли молодь тусується. Це так надихає.
Левін поглянув на нього з усією серйозністю:
— Ні, — сказав він. — Ні, думаю, краще сказати, що це «чистий імпульс».
Він заліз у вантажівку Ріццо і, поки той спав, потягнув у нього пачку цигарок і сигару «Де Нобілі». Коли Левін виходив, сержант розплющив одне око.
— Та це ж старий, добрий і надійний Натан, — сказав він.
— Спи далі, — проказав Левін.
Насвистуючи й тримаючи руки в кишенях, він рушив у бік бару, який відвідував минулої ночі. Небо було беззоряне, а в повітрі відчувався дощ. Він пройшов повз тіні великих потворних сосен, освітлених вуличними ліхтарями. Слухав дівочі голоси, буркотні машини, питав себе, якого біса він тут робить, коли повинен бути в Роучі, розмірковував, що, повернувшись до Роуча, питатиме себе, якого біса він там робить, і що, ймовірно, куди б він після сьогоднішнього дня не пішов, усюди питатиме те саме. На мить він побачив себе, Салозада Левіна, — сміховина, та й годі, — як Вічного жида, що в дивних і безіменних містечках буденними вечорами обговорює з іншими Вічними жидами основні проблеми тотожності — не так себе, як тотожності місця й того, чи хтось насправді має право будь-де перебувати. Він дійшов до бару і зайшов усередину, де на нього вже чекала Дрібна Квіточка.