Поки він чекав біля бару, хтось торкнувся його руки.
— Гарненька дівчинка. — Він повернувся і побачив, що цю фразу вимовив один з тих двох, що були в Бріндізі.
Наскільки Їжатець пам'ятав, за п'ятнадцять років це були перші слова, з якими хтось із них звернувся безпосередньо до нього. Він лише стурбовано подумав, чи не припасено цей фортель на випадок виняткової критичної миті. Узяв напої, янгольськи всміхаючись, розвернувся і почав спускатися сходами. Зробивши два кроки, він перечепився й упав; усе покотилося, застрибало, пролунав дзвін розбитого скла, а сходи забризкало лимонадом і пуншем із шаблí. В армії його навчили падати. Він несміливо поглянув на сера Аластера Рена, який підбадьорливо кивнув.
— Якось бачив, як це робить хлопець із мюзик-голу, — сказав він. — Але ви, Їжатець, значно кращий за нього. Щира правда.
— Давайте ще раз, — сказала Мілдред.
Їжатець дістав цигарку, припасену на випадок, якщо захочеться закурити.
— Як щодо вечері у Фінка? — запропонував Гожийферт.
їжатець підвівся.
— Пам'ятаєш приятелів, яких ми зустріли в Бріндізі?
Гожийферт незворушно кивнув: жоден м'яз на його обличчі не здригнувся і не напружився; одне з його вмінь, яким Їжатець захоплювався. Та раптом:
— Ми йдемо додому, — це буркнув сер Аластер, різко смикнувши за руку Мілдред. — Поводьтеся добре.
Тож Їжатець виявив, що має бути компаньйонкою. Він запропонував ще раз збігати по пунш. Коли вони піднялися в мезонін, людина Кротомолда вже зникла. Їжатець просунув носак між балясинами й швидко оглянув обличчя внизу.
— Немає, — сказав.
Гожийферт простягнув йому келих пуншу.
— Уже не можу дочекатися, коли побачу Ніл, — сказала Вікторія, — піраміди, Сфінкса.
— Каїр, — додав Гожийферт.
— Так, — погодився Їжатець, — Каїр.
Ресторанчик Фінка розташований якраз на іншому боці вулиці де Розетт. Вони дременули через вулицю крізь дощ, і плащ Вікторії наповнився вітром, як повітряна куля; вона сміялася, радіючи краплям. У залі була винятково європейська публіка. Їжатець упізнав кілька облич з венеційського корабля. Після першого келиха білого «Феслауера» дівчина розбалакалася. Безжурна й невимушена, вона вимовляла звук о з таким придихом, немовби зараз знепритомніє від кохання. Вікторія була католичкою, вчилась у монастирській школі неподалік від дому в містечку Лардвік-на-Фені. Це була її перша подорож за кордон. Вона багато говорила про релігію; колись давно вона думала про Сина Божого так, як будь-яка юна особа розмірковує про бажаного парубка. Але незабаром зрозуміла, що він аж ніяк не належить їй одній, а натомість утримує чималий гарем дівчат у чорному, обвішаних вервицями. Неспроможна витримати таку конкуренцію, Вікторія за декілька тижнів полишила послушництво, але не саму церкву: статуї зі смутними обличчями, аромат свічок і ладану та ще дядечко Івлін стали подвійним центром її безтурботної орбіти. Її дядько, колишній невгамовний бурлака, раз на рік приїздив з Австралії, звідки замість подарунків привозив стільки незрівнянних байок, скільки сестри могли сприйняти. Вікторія не могла пригадати, щоб історії колись повторювалися. І головне, вона отримувала вдосталь матеріалу, щоб в проміжках між його візитами створювати власну уявну сферу впливу, з якою й у якій вона постійно грала: розвивала, досліджувала, маніпулювала. Особливо під час меси: адже осьде була сцена, вже готове драматичне поле, підхоже для вигадливої сівби. Дійшло до того, що Бог у неї носив крислатий капелюх і бився з тубільним дияволом десь на антиподах небесного склепіння — в ім'я і заради добробуту всіх Вікторій.
Якого ж розмаху сягає нині бажання когось пожаліти; Їжатець щоразу це відчував. Саме зараз він міг хіба що позирнути на Гожийферта і з певним захопленням подумати про те, якими огидними стають жалощі, коли в них загрузнеш: тож був геніальний хід — розповісти про Джеймсона. Цей знав, що треба. Він усе знає. Як і я.
Хтось має знати. Їжатець уже давно зрозумів, що жінки не мають монополії на так звану інтуїцію; у більшості чоловіків ця здібність дрімає — вона розкривається або болісно загострюється лише в таких професіях, як його. Але ж чоловіки — позитивісти, а жінки — здебільшого мрійниці, тому дар передбачення залишається переважно жіночим; тому так чи інак усім їм — Кротомолду, Гожийферту, двом з Бріндізі — доводилося частково бути жінками. Можливо, навіть встановлення порога співчуття, переступати який ніхто не наважувався, було своєрідним визнанням цього.