Вона схилила голову, на її верхній губі біліли вусики від пивної піни. На іншому боці каналу пролунав слабкий свист експреса, який ішов до Александрії.
— Ви любите Гожийферта? — наважився спитати Їжатець.
Він ще ніколи не заходив так далеко: на цій території він турист. Зараз Їжатець не відмовився б від путівника Бедекера сердешними справами. Її шепіт майже потонув у новому потоці акордеонових сліз: так. Значить, Гожийферт сказав їй… Їжатець повів бровами, вона похитала головою: ні. Цікаво, коли так одне одного розумієш — завдяки самому лише безсловесному мерехтінню.
— Хай там як, але я здогадалася, — сказала вона. — Можете мені не вірити, але мушу зізнатися. Це правда.
Як далеко можна заглибитися, перш ніж… Безнадійно. Їжатець:
— Чого ж ви тоді від мене хочете?
Вона: намотує кучерики на пальці, не дивлячись на нього. Хвильку помовчавши, відповідає:
— Нічого. Тільки розуміння.
Якби Їжатець вірив у чорта, він сказав би: тебе підіслали. Повертайся і скажи тому, тим, хто тебе заслав, що це марно. Акордеоніст упізнав у Їжатцеві й дівчині англійців.
— Якби диявол сина мав, — задерикувато проспівав він німецькою, — Пальмерстон ним легко б став.
Декілька німців у кав'ярні засміялися, а Їжатець здригнувся: пісні було щонайменше півстоліття. Але дехто досі її пам'ятає.
Між столиками прокладав собі шлях Варкумян. Запізнився. Побачивши його, Вікторія перепросила і попрощалася. Варкумян коротко відзвітував: нічого не відбувається. Їжатець зітхнув. Залишалося одне. Залякати саме консульство: нехай будуть насторожі.
Тож наступного дня вони влаштували серйозну «облаву» на Кроумера. Їжатець прокинувся в поганому настрої. Він приліпив руду бороду, натягнув перламутрово-сірий циліндр і попрямував до консульства, вдаючи ірландського туриста. Там було не до нього, тож його виставили за двері. Гожийферт придумав дещо краще:
— Кинемо бомбу! — вигукнув він.
На щастя, його уявлення про снаряди було таким же приблизним, як його влучність. Замість того щоб безпечно впасти на газон, бомба крізь вікно влетіла в консульство, через що одна дурненька прибиральниця зчинила істерику (хоча бомба, звичайно, була несправжньою), а Гожийферта ледь не арештували.
Опівдні Їжатець прийшов на кухню готелю «Вікторія» і застав там повний розгардіяш. Зустріч у Фашоді відбулася. Ситуація перетворилася на Кризу. Засмучений, він вискочив на вулицю, зупинив екіпаж і рвонув на пошуки Гожийферта. За дві години він виявив, що Гожийферт досі спить у номері готелю, де Їжатець його й залишив. Лютуючи, він вилив на голову Гожийферта глечик крижаної води. У дверях з'явився, шкірячи зуби, Бонґо-Шефтсбері. Їжатець жбурнув у нього порожнім глеком, але той встиг зникнути в коридорі.
— Де генеральний консул? — добродушним сонним голосом запитав Гожийферт.
— Одягайся! — заревів Їжатець.
Вони розшукали коханку секретаря, яка ліниво розляглася на сонечку і чистила мандарин. Вона повідомила, що Кроумер збирався о восьмій бути в опері. Що буде до цього, вона не могла сказати. Вони вирушили до аптекаря, однак той не отримував жодних нових вказівок. Коли вони мчали крізь сад, Їжатець запитав, що роблять Рени. Гожийферт відповів, що вони, здасться, у Геліополі.
— Що, в біса, тут з усіма коїться? — волів знати їжатець. — Ніхто нічого не знає!
До восьмої робити було нічого, тому вони пили вино, сидячи на терасі кафе. Єгипетське сонце вже сідало і сяяло яскраво, але чомусь загрозливо. Ніде ані тіні. Страх, який підкрався до Їжатця позаминулої ночі, тепер розповзався щелепою й підступав до скронь. Навіть Гожийферт видавався знервованим.
За чверть восьма вони підійшли до театру, придбали квитки в партер, вмостилися й чекали. Незабаром з'явився генеральний консул зі свитою і сів неподалік. Лепсіус і Бонґо-Шефтсбері зайшли з різних боків і зайняли свої місця в ложах. Утворився кут у 120°, вершиною якого був лорд Кроумер.
— Подбайте, — сказав Гожийферт, — щоб нас підвищили.
Четверо поліцейських пройшли центральним проходом і поглянули на Бонґо-Шефтсбері. Той вказав пальцем на Їжатця.
— Та Боже ж ти мій, — простогнав Гожийферт.
Їжатець заплющив очі. Так, це він дав маху. Сталося те, що буває, коли зробиш грубу помилку. Поліцейські оточили їх і стали, виструнчившись.
— Гаразд, — сказав Їжатець. Вони з Гожийфертом підвелися, і їх вивели з театру.
— Ваші паспорти, будь ласка, — попросив один з поліцейських.
Вітерець доніс до них перші бадьорі акорди увертюри. Вони йшли вузькою стежкою, двоє поліцейських позаду, двоє — попереду. Про знаки вони, звісно, домовилися не один рік тому.