Опівдні стало ще темніше, дощ був поривчастий, і то густішав до зливи, то сходив до мрячки, а в глибині будинку, у сухій і прохолодній кімнаті, планувала і змовлялась Хунта. Їхня змова тривала вже три роки поспіль, і часом це нагадувало Тіму сни, які бачиш, коли захворієш і лихоманиш, а тобі наказали щось зробити — розшукати важливу людину в нескінченному й незнайомому місті, сповненому людей і підказок; розв'язати довжелезну, невичерпну мережу певних арифметичних проблем, де кожна дія призводить до появи десятка нових. Здавалося, ніщо ніколи не змінюється. Не було «завдань», які не створювали б потреби обмірковувати нові завдання, так що незабаром старі забувалися і за замовчуванням поверталися до рук дорослих або потрапляли до спільної нейтральної зони, і тоді доводилося починати все з початку. Що з того, що торік Етьєну (якщо навести найяскравіший приклад) вдалося майже на тиждень зупинити паперову фабрику, засмітивши воду, яку вони використовували? Усе інше й далі працювало, ніби сама змова мала істотну хибу і була приречена на поразку. Передбачалось, що того ж вечора Хоган Слотроп мав кинути димову шашку на засіданні АБУ, викурити всіх із зали та накивати п'ятами з їхніми протоколами та фінансовими звітами, але йому раптово зателефонували та попросили посидіти з одним членом АА, який уперше опинився в їхньому місті та звернувся в місцеве відділення, бо потрапив у халепу і боявся.
— Чого він боїться? — спробував з’ясувати Тім.
Це сталося рік тому, на початку осені, незабаром після початку занять у школі. Хоган зайшов до Тіма додому відразу після вечері, коли небо ще було світлим, хоча сонце вже сіло, і вони пішли на двір пограти в баскетбол. Однак грав лише Тім: Хогану не давала спокою думка про конфлікт зобов'язань.
— Боїться, що знову почне пити, — сказав Хоган, відповідаючи на запитання Тіма. — Я візьму це з собою, — сказав він, тримаючи пакет молока. — Якщо він захоче випити, то хай краще вже це.
— Пхе, — сказав Тім, бо не дуже любив молоко.
— Слухай, — відказав Хоган, — молоко потрібне не тільки дітям. Давай я розповім тобі про молоко. Воно ж чудове.
— Розкажи мені про пиво, — запропонував Тім. Останнім часом його вабила ідея напитися.
Хоган образився.
— Не смішно, — сказав він. — Мені пощастило, що я зміг кинути, так мій батько говорить. Диви, от, скажімо, той хлопець, із яким мені треба посидіти. Йому тридцять сім років. Диви, наскільки я його випередив.
— Ти повинен сьогодні ввечері підкласти димову шашку, — нагадав Тім.
— Слухай, Тіме, може, зробиш це замість мене, а?
— Ми з Ґрові збираємося кинути натрій, — сказав Тім. — Пам'ятаєш? Усе має відбутись одночасно.
— Ну, тоді скажи Грові, що я не можу, — сказав Хоган. — Вибач, Тіме, ніяк не можу.
Саме цієї миті — хто б ви думали? — з'явився Ґровер. Тім і Хоган якомога дипломатичніше йому все пояснили — що, як завжди, не спрацювало, бо Ґровер обурився на повну котушку, по-всякому обізвав їх і роздратовано посунув у темряву, яка так тихо і спритно прокралася з гір, що вони й не помітили.
— Скидається на те, що кидати натрій уже не на часі, — невдовзі наважився сказати Хоган, — ага, Тіме?
— Ага, — відповів Тім.
Отак завжди. Ніщо ніколи не йшло так, як слід, жодного просування. Етьєн даремно цілий день грався у пірнальника, хіба що для сміху. Паперова фабрика знову почне працювати, люди повернуться на роботу, незахищеність і невдоволення, чого домагався і на що розраховував Ґровер, виходячи зі своїх темних задумів, про які їм ніколи не звірявся, — усе це зникне, і все буде, як раніше.