— Звучить суперово, — сказав Хоган. — За винятком алкоголю, само собою.
— Так, було суперово, — сказав містер Макафі. — Єдиний ранок, який я запам'ятав на все життя.
Якийсь час він мовчав. Потім задзвонив телефон. Запитали Тіма.
— Гей, — пролунав голос Ґровера на іншому кінці, — можна до вас прийти? Етьєну треба десь ніч пересидіти.
Етьєн, здається, перестрашився через свій напад на паперову фабрику. Він раптом вирішив, що вчинив щось серйозне і копи, якщо його схоплять, швидко дізнаються про інші справи та будуть нещадні. І насамперед його шукатимуть у Ґровера. Тільки в такому місці, як готель, він мав шанс не потрапити до їхніх лап. Тім запитав містера Макафі, той якось неохоче відповів, що, в принципі, не проти.
— Не хвилюйтеся, — сказав Хоган. — Етьєн просто боїться. Як і ви.
— А ти ніколи не боїшся? — запитав містер Макафі, його голос прозвучав дивно.
— Через алкоголь — ні, — відповів Хоган. — Думаю, мені просто настільки кепсько не було.
— О, бачу, що ти проскочив.
Містер Макафі випростався на ліжку, його обличчя виглядало на тлі подушки дуже темним. Тім зрозумів, що містер Макафі сильно пітніє. Піт стікав по його шиї і вбирався у наволочку. Він виглядав хворим.
— Може, вам щось треба? — трохи стривожено запитав Тім.
І, не почувши відповіді, повторив запитання.
— Випити, — театрально прошепотів містер Макафі й, вказуючи на Хогана, додав: — Може, тобі вдасться вмовити твого приятеля дозволити мені трохи випити, щоб розслабитися. Мені не до жартів, правда, мені треба чогось випити.
— Не можна, — сказав Хоган. — У цьому вся суть. Я для того і прийшов.
— Кажеш, що заради цього і прийшов? Помиляєшся.
Він повільно підвівся, неначе в нього болів живіт, і взяв слухавку.
— Чи не могли б ви принести нам літрову пляшку «Джима Біма», — спитав він, — і… — ретельно перерахувавши людей у кімнаті, — три склянки? Так. Гаразд. Добре, тільки одну склянку. О, тут вже є одна.
І повісив слухавку.
— Грач свого не згає, — додав він. — Влаштуємо собі гулянку в Мушваборо, Массачусетс.
— Слухайте, навіщо ви тоді нас покликали? — запитав Хоган.
Його голос звучав вперто і чітко, а значить, він міг будь-якої миті заплакати.
— Навіщо ви взагалі зв'язалися з АА, якщо все одно збиралися напитися?
— Я потребував допомоги, — пояснив містер Макафі, — і думав, що вони мені допоможуть. А вони справді допомогли, хіба ні? Погляньте, кого вони мені відправили.
— Агов, — сказав Тім, і Хоган заплакав.
— Гаразд, — сказав містер Макафі. — Геть звідси, хлопці. Шуруйте додому.
Хоган перестав ревти і вперто промовив:
— Я залишаюся.
— Якого біса. Шуруйте. Ви великі жартівники цього міста, тож маєте знатися на жартах. Іди в АА і спитай, чи вони з тебе не поглузували. Доведи бодай їм — ну, той, — що ти вмієш визнати поразку.
Вони втрьох перезиралися, стоячи в цій крихітній кімнатці, обклеєній чотирибарвними шпалерами з хризантемами у вазі. У кімнаті з переліком правил у рамочці біля дверей, із порожнім припорошеним глечиком і склянкою, єдиним кріслом, півтораспальним ліжком з бежевим накривалом, що пахло дезінфектором. Усе почало скидатися на те, що ніхто нікуди не піде, що вони так і стоятимуть, перетворившись на воскові фігури в музеї; але потім з'явилися Ґровер і Етьєн, і хлопці впустили їх до номера. Містер Макафі, стиснувши кулаки, знову підійшов до телефона.