— А можете забрати звідси цих дітей, — сказав він у слухавку, — можете? Будь ласка.
Етьєн виглядав так, нібито ще не вийшов з шокового стану, і здавався рази в два гладкішим, аніж зазвичай.
— Думаю, копи нас бачили, — повторював він. — Правда, Ґрові?
Він притягнув із собою повне водолазне спорядження, вважаючи, що беззаперечний доказ вдома лишати не можна — ще знайдуть.
— Він нервується, — пояснив Ґровер. — А у вас тут що — проблеми?
— Ми намагаємося утримати його від пияцтва, — відповів Хоган. — Він зателефонував у АА і попросив допомоги, а тепер проганяє.
— Гадаю, вам відомо, — звернувся Ґровер до містера Макафі, — про позитивну кореляцію між алкоголізмом і серцевою недостатністю, хронічними захворюваннями верхніх дихальних шляхів, цирозом печінки…
— А ось і він, — сказав містер Макафі.
Перед відчиненими навстіж дверима виник Бето Куфіфо, готельний коридорний і міський п'яндиголова, який давно мав би піти на пенсію й жити на соціальну допомогу, однак він був мексиканцем і розшукувався на батьківщині чи то за контрабанду, чи то за викрадення автівки — злочин варіювався залежно від того, кому він про це розповідав. Ніхто до пуття не знав, як він опинився в окрузі Беркшир. Його зазвичай помилково вважали франкомовним канадійцем або італійцем — єдиними тутешніми чужинцями, — і відчувалося, що йому подобається ця легка двозначність, тому він, власне, і застряг у Мушваборо.
— Одна пляшка бухла, — оголосив Бето. — Шість п'ятдесят.
— Як це шість п'ятдесят, імпортне, чи що? — спитав містер Макафі.
Він дістав гаманець і швидко зазирнув усередину. Тім розгледів там тільки одну купюру — долар.
— Запитайте у них унизу, — відповів Бето. — Моя справа принести.
— Слухай, запиши її на мій рахунок, а? — попросив містер Макафі, тягнучись до пляшки.
Бето сховав пляшку за спину.
— Він сказав, щоб ви відразу заплатили.
Через численні зморшки годі було розібрати вираз Бетового обличчя, однак Тіму здалося, що коридорний усміхається, і доволі бридкою усмішкою. Містер Макафі витягнув з гаманця долар і простягнув його Бето.
— Давай. Просто запишіть на мій рахунок.
Тім бачив, що містер Макафі аж умивався потом, хоча в кімнаті було прохолодно.
Бето взяв долар і сказав:
— Залишається п'ять п'ятдесят. Перепрошую. Краще поговоріть з ними внизу, сер.
— Гей, хлопці, — запитав містер Макафі, — може, у вас є якесь бабло? Чи не позичите мені п'ять з половиною доларів?
— Тільки не на віскі, — сказав Хоган, — навіть якби в мене були гроші.
Інші вигребли з кишень дріб'язок, і коли перерахували, виклавши на долоні, набрався тільки долар з чвертю.
— Залишається ще чотири двадцять п'ять, — оголосив Бето.
— Ти як та лічильна машина, — закричав містер Макафі. — Давай уже, друже, давай сюди пляшку.
— Якщо не вірите мені, — Бето жестом зобразив телефонну слухавку, — вони вам розкажуть. Запитайте.
На секунду всім здалося, що містер Макафі дійсно може зателефонувати. Але, помовчавши, він запропонував:
— Слухай, давай я з тобою поділюся, згоден? Півпляшки тобі. Мабуть, хочеться промочити горло після трудового дня?
— Я цього не п'ю, — відповів Бето. — Тільки вино. На добраніч, сер.
Він повернувся, щоб зачинити двері. Але тоді містер Макафі стрибнув на нього, намагаючись вихопити пляшку. Від несподіванки Бето її випустив. Пляшка впала на килимок і відкотилася на один-два фути. Містер Макафі та Бето зчепились і почали незграбно боротися. Хоган схопив пляшку і вибіг у двері; помітивши його дії, містер Макафі прорік щось на кшталт: «О Господи» — і спробував відчепитися від коридорного. Однак, коли він підскочив до дверей, Хоган був уже далеко, і містер Макафі це усвідомив. Він просто прихилився головою до одвірка. Бето витягнув з кишені гребінець і зачесав рештки волосся. Потім, підтягнувши ремінь і позираючи на містера Макафі, обійшов його, вийшов у коридор і позадкував до ліфта, не зводячи очей з кольорового і нібито кажучи: тільки-но спробуй ще раз.
Ґровер, Тім і Етьєн застигли на місці, не знаючи, що робити далі. Містер Макафі почав якось дивно хрипіти; хлопці й не підозрювали, що людина може видавати такі звуки, вони лише одного разу чули щось подібне, коли руде бездомне цуценя на ім'я Норман, яке вешталося з Пером, якщо той не спав, наковталося курячих кісток. Вони застрягли в собачому горлі, і потім цуценя всю ніч хрипіло у дворі, доки батько Ґровера не відвіз його кудись машиною. Містер Макафі стояв, притулившись головою до одвірка, і хрипів так само, як Норман.