Якось прийшовши, Славенко застав Марту не саму. Проте, не можна сказати, щоб і вдвох, бо друге — це була маленька дівчинка, від сили років п'яти, білява, в суконці по коліна і з величезним чорним бантом у волоссі, що надавав їй розміром і кольором поважності, якої вона своєю поведінкою не виправдувала. Бо була вертлява, непосидюща, до того ж мала в рухах якусь претензійність, підкреслене кокетство, манірність старої панни, цілком нагадуючи дорослого ліліпута, що, незважаючи на величину свою, дізнав життя всіма сторонами.
Коли Славенко увійшов, дівчинка трохи зніяковіла й граційно це виявила, спустивши додолу очі.
— Чия це дитина? — невдоволено спитав Юрій, вітаючись з Мартою.
— Це сусіди мого, кооператора, дочка… ти знайомий з ним, — пошепки відказала дівчина.
— Меня зовут Ада, — раптом озвалось дівча.
— А чого вона тут? Ви її кликали? — спитав Юрій, мимоволі переходячи на «ви» в присутності третьої особи.
— Ні, вона сама прийшла.
— Я умею танцевать, — сказала Ада.
І не чекаючи припрошення, почала робити перед Юрієм повільні па, млосно піднісши над головою руки й вихиляючись усім своїм крихітним тільцем.
— Перестань, — крикнув Юрій, якому ця недитяча любосність у дитині видалась гидкою.
— А вот и не перестану вам на зло, — сказала Ада, продовжуючи.
— Розбещене дівча, — пробурмотів Славенко, закурюючи. — Кажете, сусідська дитина? — спитав він. — Але скільки я пам'ятаю, ви казали, що сусіди ваші — українська родина. Чому ж дитина говорить по-російськи?
— Я умею и по-украински, но по-украински очень некрасиво, — поважно заявила Ада.
І зробивши останнє па, вмостилась на ліжкові й почала розповідати. Мови їй не бракувало. Повідомивши про своє сьогоднішнє меню, Ада перебрала всіх своїх знайомих дівчат та хлопців, з якими на вулиці бавилась, і кожному дала сувору характеристику, раз у раз підкреслюючи свою першість. Так минуло півгодини, коли Марта з Юрієм безглуздо слухали її нескінченне старування, вряди-годи перекидаючись дрібною фразою. Це дівча якось глибоко дратувало Славенка своїм чванькуватим пащекуванням, а надто самою своєю присутністю, яка його зв'язувала і він нарешті не витримав.
— Виряди її, — шепнув він Марті.
Та вагалась. Тоді Юрій різко запитав:
— Ти чого сюди прийшла?
Ада спантеличилась. Цей тон на неї вплинув.
— Меня папа прислал погулять… — пробубоніла вона.
Тоді Славенко взяв її за руку й вивів з кімнати.
— Скажи своєму папі, що тобі тут нудно гуляти, — мовив він.
— Юрію, хіба так можна з дитиною? — з докором сказала дівчина.
— Це не дитина, а шпигунка!
— Ти розумієш, що можеш зіпсувати мені відносини з сусідами? Як гарно!
— Та що він, закоханий у тебе, чи що?
— Хто?
— Сусіда твій, кооператор! Адже дитину прислав, щоб стежити й… заважати нам. Добрий батько!
Марта, сміючись, обняла його.
— Юрчику, твоя підозра необгрунтована! Слухай, я сама тут причина. Бачиш… Ну, як би сказати? У мене завжди бувало чимало прихильників…
— Он як! — буркнув Славенко.
— Ні, я нікого з них не любила! Навіть не гралася в любов чи флірт, як дехто… Розумієш, вони всі мені були байдужі. Тебе я люблю, це правда, це я кажу сміливо. Але ті приходили, часом мені було весело з ними, а найчастіше вони обридали мені і так виходило, що він присилав Аду, коли хто вже дуже починав за мною впадати. Щоб його стримувати, розумієш?
— Хитра механіка! — посміхнувся Юрій. — Ти що ж, гралася з своїми прихильниками?