— Трохи… Всі вони були страшенно комічні! І от сусіда мій, побачивши, що ти до мене вчащаєш, подумав собі, чи не потрібна, бува, мені його допомога. І знову прислав Аду. На цей раз він помилився, але шкода, що ти так грубо прогнав дівчинку.
— Але ж я не знав, що кооператор виступає в ролі твого янгола-охоронця! — сказав Юрій все-таки невдоволено.
Вона м'яко обняла його.
— Заспокойся, Юрчику, це дрібниці.
— Марто, — сказав він глухо, — мені тяжко останні дні.
— Що таке, любий?
— Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. Потім через хвилину починаю болісно пригадувати — ось те мені треба зробити, ось туди піти, те прочитати. І це не думки в мене, а якесь каліччя. Іноді силкуюсь щось пригадати — і не можу! Напружую всю пам'ять, і не можу пригадати. Тоді почуваю себе до краю стомленим. Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім, коли бачу тебе нарешті, все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома.
— Ти любиш мене, Юрчику! — радісно шепнула дівчина.
— Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу. Коли приходжу ввечері від тебе, часом сідаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всім своїм серцем і мозком. Коли б я довідався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощів.
— Не треба мене ненавидіти!
Він сказав, дивлячись їй у вічі:
— І зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу.
Замість відповіді, вона почала його цілувати. Спочатку тихо, мляво, потім глибше, настирливіше. І шепотіла між поцілунками:
— Любиш… любиш…
Він неохоче зустрів ці пестощі. Сидів поруч неї похмурий, неприступний.
— Що тобі? — спитала Марта.
Він мовчав.
Тоді вона почала жартома зазирати йому в очі, які він одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись.
Нарешті він буркнув:
— Ти нелогічна, Марто.
Дівчина поклала йому на плечі руки й сказала по-дитячому піднесено:
— Я все розумію, Юрчику. Я вже досить доросла. Та тепер і немає наївних дівчат… Те, що ти хочеш, мені добре відомо. І відомо також, що я хочу. І знаєш, що мені здається? — вела вона, нахилившись до нього. — Мені здається, що наші бажання збігаються! Ось скажи мені тихенько на вухо, що ти хочеш!
— Я хочу тебе, — шепнув він збадьоріло.
— І я так само! — скрикнула Марта. — В чому ж річ?
— В чому ж річ? — перепитав він, пригортаючи її.
Але вона визволилась.
— Річ… річ у моїй маленькій примсі.
— Кажи, можливо ми усунемо її спільними заходами!
— Вона сама усунеться з часом… Бачиш, я про це думала. Я боюся, страшенне боюся але що поробиш! Давно думала, ще коли тебе не знала. Це мусить колись статися, тому я думала… І я не хочу, щоб… це сталося тут.
Він здивовано дивився на неї.
— Нічого не розумію!
— Це зрозуміти важко, це й смішно… Але я хочу, щоб… це сталося на моїй батьківщині, в Каневі…
— Даруй, Марто, — прикро сказав професор, — це більше, ніж смішно, це наївно.
Марта зніяковіла.
— Справді, чудно! — сказала вона. — Я сама ладу не доберу… Але я там народилася, виросла, я була там щаслива. Зрозумій, що й це мусить статися там, тільки там!
Її очі вже зайнялася тим блиском, де світиться минуле, де горять мрії, з якими зріднилась душа, ті мрії, що пориваються в майбутнє, але все ж до минулого належать, і голос її бринів урочисто, висловлюючи глибокі, сховані бажання, шукаючи на них луни, відповіді, зрозуміння! Такою Марта завжди Юрія хвилювала. Такою вона зачаровувала, скоряла його волю, збуджувала щось співзвучне, але забуте в його серці — незмінний порив удалечінь і великі радісні передчуття.
Марта казала:
— Це щось велике для людини, Юрчику! Не можна його відбути буденно, це велике свято, мій любий. А дитинство теж свято… Тепер ти розумієш? Навесні я візьму відпустку, і ми поїдемо, туди. Я покажу тобі там надзвичайні місця. Там я буду логічна, Юрчику! Нічого не буде, крім нас двох. Все буде десь далеко. Ходитимемо з тобою степами, там яри, гори, Юрчику, я там народилася, все мені там рідне. А ввечері візьмемо човна і поїдемо Дніпром. Гребти не будемо, хай нас несе вода… Ти побачиш, як там гарно! Згода, любий? Згода, моє кохання? Побудемо там два тижні, а потім ти підеш, де хочеш, бо вічно любити не можна. Ми будемо знати, коли розлучитись, правда, Юрчику?
Він підвівся і взяв її за руки.
— Марто, звідки ти береш ці слова? Як зберегла ти цю непоборну ніжність, оцей тихий нестримний запал? Як можна з тобою не згоджуватись? Все мусить коритись, коли ти говориш! У твоїй мові є якась давня могутня мудрість, від багатьох уже забута. Ти загадкова, Марто!