— Ти помітив, що Юрія Олександровича не було в нас уже місяць? — сухо й без манівців спитала Марія Миколаївна.
— Справді, давно не було… — здивовано озвався професор. — Але я помітив, помітив! Пам'ятаєш, я казав… Кому це я казав? Ну да, я тобі якось казав, що…
— А чи знаєш ти, що він майже жених був нашої Ірен, що Ірен любить його, тобто згодна з ним побратися?
— Цього я не помітив… Дуже радий! Хай женяться, я нічого не маю проти! Навпаки, Марусю, я завжди…
— Так його місяць уже не було, зрозумій ти, Степане Григоровичу, що це значить, — суворо спинила його дружина. — Місяць не з'являтись за такого становища, ти розумієш?
— Нічого не розумію, — відказав професор.
— Я питала Ірен, — вела дружина. — Я питала її, що все це значить. Але ти знаєш нашу Ірусю, яка вона горда. Вона така, що я, Степане Григоровичу, боюся її, скажу тобі щиро. «Не знаю», — сказала вона. Але як сказала! Ні, ні, я вже не можу її питати! Як вона сказала!
Професор зрадів.
— Бачиш, навіть Іруся не знає! А звідки я знатиму, ти подумай.
— Ми мусимо про все дізнатися, мусимо подбати за свою дитину… Єдину нашу дитину, — урочисто заявила Марія Миколаївна. — Ірен тепер двадцять дев'ять років, — додала вона. — На це треба зважати. Юрій Олександрович — найкраща партія нашій дівчинці, бездоганна партія… І все йшло чудово, ах, як чудово…
— Чудово, чудово, — пробурмотів професор.
— Ти заразив мене цим словом, — сумно промовила пані професорова, хитаючи головою.
Настала пауза. Професор обережно спитав:
— Ми вже поговорили, Марусю?
— Степане Григоровичу, — сказала та раптом. — Ми повинні вжити заходів. Так я вирішила. Може все ще можна буде якось направити.
— Воно само направиться, Марусю! Повір мені — скільки я живу, все само з себе направлялось на краще. Чудово направлялось.
— Ти на все дивишся крізь рожеві окуляри. А в мене найгірші передчуття… Подумай, як усе це раптом сталося! Останній раз, як він був, я спитала Ірен, чи сказав він їй що-небудь. «Він сказав усе, що треба», — відповіла вона. Скажу щиро, я заспокоїлась. І після того він зник…
— Може, він виїхав кудись? Ну, звичайно, він поїхав у командировку! — зміркував професор.
— Але міг би попередити… Правда, він дзвонив раз телефоном — якось чудно: переказав Пелагеї, що хворий і прийти не може. Чому саме Пелагеї він це сказав?
— Бо Пелагея, мабуть, підійшла до телефону.
— Так, але він міг попросити Ірен, мене, нарешті, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоївці — це зневага до нас, до господарів!
— Він тримається поступових поглядів на покоївку, — несміливо зауважив професор, але дружина мов і не чула його слів. Натомість сама сказала дуже твердо:
— Степане Григоровичу, ти батько своєї дочки. На тобі лежить відповідальність за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живі були мої сини…
Вона затулила хусточкою очі, а професор підхопився із стільця.
— Що ж я мушу робити? — розпачливо спитав він.
— Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.
Степан Григорович полегшено зітхнув.
— Та це, я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому…
— Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться… Ні, треба довідатись стороною… Об'єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?
— Не уявляю, — жваво відповів професор.
— Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.
— А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!
— Так ти заїдеш до Сліповського з візитою…
— Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!
— Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров'ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь… Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай про Славенка. Все розпитай, тільки вміло, так ніби ненавмисно…
— В жодному разі, — скрикнув професор. — Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що це нечесно, прошу тебе зрозуміти!
Він благально спинився коло дружини. Та підвелася.
— Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліповських, — сказала вона безапеляційно. — Ти батько.
Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Пелагея з кислим молоком.
— Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу, — мовила вона.