— Заспокойся, Марусю, — мовив професор.
— І як він міг закохатись у дівчину? Він, такий розумний, серйозний? Яка легковажність! Що йому та дівчина? Що вона проти нашої Ірен? Яка пара була б! Серцем я почуваю, яка це могла б бути пара — Ірен і Юрій Олександрович… Йому закохатись у дівчину, ославивши Ірен, — це моральний занепад!
— А я його розумію, — сказав професор. — Коли б я закохався, то тільки в дівчину.
— Але ти вже одружений, це інша річ… Степане Григоровичу, — додала вона стомлено, — я не бачу іншого виходу, як сказати Ірен щиру правду. Бідне дитя! Хай знає все…
— Чудовий вихід!
— Але що з нею буде? Який страшний удар!
— Якщо вона любить його, то може зомліти, — заклопотано мовив професор. — Але я прихоплю з собою салом'яку…
І вони тихо рушили до доччиної кімнати як на похорон.
Ірен була в своєму теплому покої. Сидячи на софці, вона писала в зошиті на колінах. А коли ввійшли батьки, мовчазні, понурі, заклопотані, Ірен здивовано підвела на них очі.
— О, певно щось дуже важливе, коли ви вдвох прийшли, — мовила вона.
Професор сів коло дочки на софку, а мати присунула навпроти стільця.
— Ти не помилилась, Ірен, — сказала Марія Миколаївна. — Ми прийшли, як батьки… з дуже важливою й неприємною справою.
— Не хвилюйся, Марусю, — сказав професор, умостившись на софці вигідніше.
— Як мені не хвилюватись, коли доля моєї дитини, єдиної дитини…
Марія Миколаївна затулила хусточкою очі, згадавши синів.
— Що таке? — спитала Ірен.
— Він закоханий! — оповістив професор.
— Юрій Олександрович закоханий у дівчину, — додала мати. — Ти мусиш знати все…
— Я й так усе знаю, — сказала дочка.
Батьки ззирнулись.
— Ти не могла знати, — лагідно мовила Марія Миколаївна. — Ти горда, ти вдаєш, що знала! Негарно, Іро…
— Без мене? — скрикнув професор. — Та тільки я міг його вистежити!
— Ти, татусю? Звідки ж у тебе здібності до слідецтва?
— Але як вистежив! Чудово! Він іде, а я за ним, зовсім так непомітно…
— Ти міг не турбуватися, татусю! Я зробила це далеко простіше.
— Як? — спитала мати, геть спантеличена.
— Я послала Пелагею.
— Ну, Пелагея не могла справитись за мене! — сказав професор.
— Ірен, Ірен, — прошепотіла мати. — Ти вплутала сторонню людину…
— Але я мусила знати, мамо! Я не дівчина, я доросла жінка, і що ж мені — зітхати та тужити на самоті!
— Що ж буде? — пригнічено запитала професорова.
— Все буде добре, мамо! — сказала Ірен. — Він вернеться до мене.
— Я ж казав, — мовив професор. — Все направиться само з себе. Закон життя: факти і все направляється на краще.
— Ти можеш іти працювати, Степане Григоровичу.
— Чудово! Ірусь, залишаю собі салом'як.
— Поясни мені, Ірен! — благально мовила мати, коли професор вийшов. — Поясни, як матері… Не будь хоч раз потаєнна! Коли б ти знала, як я змучилась…
— Будь ласка, мамо. Передусім, я знаю Юрія Олександровича приблизно так, як і саму себе. Знаю його вдачу, нахили. І знаєш, смішно думати, щоб він міг зв'язати свою долю, свою наукову кар'єру з якимсь дівчам.
— Але він закоханий у неї! Він буває в неї щодня від сьомої до дванадцятої!
— Не більше й не менше. Пізнаю його в цій акуратності — порядок і режим передусім. Навіть для кохання він визначив час, щоправда чималий… А втім, він справді закоханий, може, навіть божевільне закоханий, як на його натуру. Це зрозуміло: роки зосередженої роботи дали себе знати. Він шумує, і я дуже рада, що шумування це відбувається в ньому перед нашим одруженням, а не після. Тоді справа була б прикріша і навіть небезпечніша.
— Так ти певна, що він вернеться до тебе? — несміливо запитала мати.
— Видима річ, мамо! Адже години, що він віддає на кохання, це години його наукової роботи. Скільки він зможе жертвувати роботою задля тої дівчини — це тільки питання часу. Зважай, мамо, що з планами наукової роботи зв'язана в нього я, а не вона. Поворот до роботи буде заразом і поворот до мене.
— Мені дивно, Ірусь, що ти здібна так спокійно міркувати в… твоєму становищі…
— Адже я, ти знаєш, мамо, шумувала так само. Може навіть безглуздіше… Це неминуче в житті, але потім лишається ще ціле життя, яке треба спокійно й свідомо творити.
Марія Миколаївна сиділа, схиливши голову. Сумніви не покидали її.
— Це вам, старосвітським людям, кохання здається якоюсь невиправною катастрофою, чимсь стихійним і великим, — сказала Ірен. — А ми за революції навчились дивитись на нього, як на епізод у житті.