— Та й саме це місце давнє, — казала вона. — Колись тут були тільки ліси та яри, страшна дичина без стежок, без людей. Звірі дикі тут бігали… І от на цій горі, Юрчику, поставив тоді хреста Андрій Первозванний{56}… Знаєш, що він сказав?
— Не знаю… чи, певніше, забув, — відповів Славенко зовсім негостинно.
Але Марта неначе слухала тільки себе.
— Він сказав, що тут буде місто велике і славне… Як давно це було! І потім справді тут заклалося місто, поволі зростало, і от ми живемо в ньому… Хіба це не чудно?
— Ти віриш у пророцтва?
— Ні… може, вже після того, як місто збудовано, склали цього переказа… Але легенда гарна, Юрчику! Легенда така хороша, що в неї хочеться вірити!
Вона замовкла. І він теж мовчав, насуплено думаючи: «Сказати їй зараз, що ми мусимо розлучитись, так вона ще плигне туди в прірву!»
— Так у коханні, Юрчику, нічого нового немає? — спитала вона раптом.
— Не тільки в коханні, Марто, — почав він, збадьорівши, — але й у жодному людському почутті. Доводиться просто дивуватись…
— А ти глянь, — урвала його дівчина, — скільки вогників перед нами! І скрізь, де горить вогник, там є кохання. Які різноманітні люди, є такі суворі, поважні, а всі вони бувають закохані… Навіть важко повірити, глянувши на нього, а він закоханий… І ти піди вулицями, піди в кіно, в театр, піди на доповідь, і ти побачиш — скрізь, скрізь кохання!
— Ти кепсько бачиш. Певніш, бачиш тільки одну сторону речей. Праці, яка справді є скрізь, ти не помічаєш.
— Я бачу, я все добре бачу… Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому — не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію… Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати… Лягати спати і мріяти… Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати… От усі отам кохають, не думаючи, і їм хороше… А ти сказав мені, я почала думати…
— Я зовсім не хотів…
— Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала, — нема нічого нового.
Вона схилилась грудьми на широке кам'яне поруччя.
— Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе… таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне… Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна…
Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.
— Ти плачеш? — спитав він.
Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:
— Ні. Мені трохи холодно.
— Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.
Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз. Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну — вуха в'януть, їх слухаючи! «Гімназистка, справжня гімназистка», — думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті. Йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, до воно й почалося.
— Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто, — мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.
Дівчина здригнулась.
— Все мені незвичайне сьогодні, все, — прошепотіла вона. — Здається, ніби вперше бачу тебе… вперше йду цією вулицею… Аж ось я й дома… Але ти не підеш до мене, Юрчику!
— Чому? — здивувався він. — Ще не пізно.
— Ніколи не підеш, — казала вона вже голосно, — ми ніколи вже не побачимося.
— Ти ідеш десь? — спитав він.
— Ні, я житиму тут… Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить… байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!
— Чекай, — сказав він спантеличено. — Ти зовсім не береш мене до уваги!
— Тебе? О, мій любий! Беру, беру… Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш… для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад… бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було… і тобі буде гарно. Я також… Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там…