— Я вже обіцяв, хіба ні?
До тієї хвилини це не мало для Морріґан ніякого значення. Вона раптом згадала ніч перед Різдвом, коли Джек витріщався на неї з жахом і зачудуванням.
— Джек знав про це? — спитала вона, раптом усвідомлюючи. — Він знав ще з Різдва. Тому що він такий, як ви. Він… як ви це називаєте?
— Свідок, — сказав Юпітер, сідаючи навпроти неї. — Так. Він цього терпіти не може.
— Чого це? — здивовано спитала Морріґан. — Я б хотіла все знати. Я думала, це улюблене заняття Джека.
Юпітер пирснув сміхом. Його обличчя стало замисленим, коли він подивився на неї.
— Думаю, іноді це так. Але не завжди. Іноді навіть Павутиння може приховувати речі.
— Мені б дуже подобалося бути Свідком.
— А хтозна, — скривившись, сказав Юпітер. — Бачити приховані речі? Весь час? Щоразу, коли хтось бреше, на його обличчі ніби з’являється чорна пляма. Щоразу, коли хтось у нещасті, воно літає навколо нього, ніби мухи навколо мерця. Біль, злість, зрада — вони всі тут, скрізь навколо нас, весь час. Більшість Свідків навіть не можуть жити у такому місці, воно доводить їх до божевілля.
— Ви маєте на увазі таке місце, як «Девкаліон»?
— Я маю на увазі Невермур. Або будь-яке інше місце, де мільйони людей сходяться щодня, залишаючи невидимі сліди, які перетинаються в мільйони, мільярди, трильйони вузликів божевільного гобелену. Люди залишають частинки себе скрізь, Морріґан, — усі труднощі, які вони мали, усі образи, від яких страждали, любов і радість, які вони відчували, хороші та погані речі, які робили. — Він утомлено потер обличчя. — Я навчився фільтрувати це, бачити тільки важливе. Я можу розділити пласти й ниточки і зрозуміти щось із цього безладу. Та на це пішли роки, Моґ. Багато-багато років тренувань. Джек іще так не вміє. І навчиться не відразу. На цей час пов’язка на оці працює як фільтр. Це заважає його поглядові, тому він бачить тільки те, що побачиш ти чи хтось інший. Інакше він збожеволіє.
Морріґан не спадало на думку, що в таланта Юпітера могли бути вади. Можливо, тому Джек мав такий складний характер.
— Чому він просто не сказав мені цього? — запитала Морріґан.
Юпітер опустив погляд на свої руки і стенув плечима.
— Думаю, йому ніяково. Зазвичай люди не люблять Свідків. Складно дружити з тим, хто бачить усі твої таємниці.
— Та де там, — сказала Морріґан, згадуючи численних друзів і шанувальників Юпітера. — Навпаки, всі на світі тебе люблять.
Юпітер засміявся — голосно й радісно, аж до сліз.
— Твої уявлення про весь світ цілком хибні, Морріґан Кроу, але це одна з багатьох речей, які мені в тобі подобаються. Це нагадало мені про… сьогодні я отримав дещо для тебе. — Він устав і кивнув Морріґан, щоб вона йшла за ним. Висунувши шухляду зі свого столу, Юпітер дістав маленьку дерев’яну коробочку і дав її дівчинці. — Я не повинен давати цього тобі до дня Посвяти. Але був неймовірно важкий тиждень, і, я думаю, з нагоди того, що він закінчився, ти заслуговуєш на те, щоб відкрити її зараз.
Усередині коробочки на червоній оксамитовій подушечці лежав маленький золотий значок у вигляді літери Д.
Морріґан зойкнула.
— Мій значок! Тобто ви дістали його? Останній підпис для цієї… штуки з безпеки?
Обличчя Юпітера трохи потьмяніло.
— Не… зовсім. Ні. Але я розберуся з цим. Обіцяю. — Він пришпилив значок до її комірця. — Ось так. Твій квиток на зарезервоване місце в Дивополітені. Сподіваюсь, воно було того варте.
Морріґан засміялась. Це здавалося божевіллям — подолати всі ці перешкоди, які випали на її долю цього року: обдурити смерть, узяти участь у випробуваннях, боротися з Флінтлоком, Скволом і Переслідувачами з Диму й Тіні, і всі інші неприємні речі — і все це заради такої маленької речі, як цей значок.
Але він був не маленькою річчю. Це була велика, дуже велика обіцянка. Обіцянка родини, спільноти й дружби.
Найдивніше те, подумала Морріґан, згадуючи минулий тиждень і своє життя в готелі «Девкаліон», що в неї це все… вже є.
Люстра нарешті набула остаточної форми. Френк виграв заклад. Принаймні він був найближчий до істини: вона не стала павичем, але це була птаха. Велика чорна птаха, яка переливається світлом під певними кутами, розгорнувши крила над фойє, ніби захищаючи готель «Девкаліон» і його мешканців. Або, можливо, наміряючись упасти на їхні голови. Залежно в кого спитати.