Вона оглянула ряди дітей, але не побачила нічого, крім насуплених облич і наставлених на неї пальців. Здається, зала мерії збільшилась удвічі і стала вдвічі яскравішою. У неї було таке відчуття, наче на неї падає світло прожектора.
Лорд-мер кивнув їй знову, він мав роздратований і нетерплячий вигляд. Морріґан глибоко вдихнула і змусила себе встати й піти вперед. Кожен її крок болісно відлунював попід стелею. Беручи в тремтливі руки конверт, вона підвела очі на лорд-мера, чекаючи, що він засміється їй в обличчя й забере його назад: «Це не для тебе!» Але він просто дивився на неї, і між його бровами пролягла глибока зморшка, що свідчила про хвилювання.
У Морріґан ледь не вистрибнуло серце з грудей, коли вона перевернула конверт і побачила там своє ім’я, написане від руки вигадливим курсивом. «Міс Морріґан Кроу». Це справді для неї. Незважаючи на наростання напруги в залі, вона відчула полегшення. Навіть стримувала бажання засміятися.
— Дуже добре, міс Кроу, — сказав лорд-мер, але його усмішка була не дуже переконливою. — А тепер сідайте на місце, і після церемонії ви зустрінетеся з кимось із помічників.
— Ґреґорі… — з притиском сказав Корвус.
Лорд-мер знову знизав плечима.
— Це традиція, Корвусе, — прошепотів він. — Навіть більше — це закон.
Церемонія продовжилась, і Морріґан знову сіла, приголомшена і мовчазна. Вона наважувалася відкрити пропозицію. Її батько був дуже спокійний і кожні декілька секунд поглядав на бірюзовий конверт, ніби йому хотілося вирвати його з рук дівчинки і спалити. Морріґан поклала його в кишеню сукні, просто для надійності, і міцно тримала, поки ще восьмеро дітей отримували свої пропозиції. Вона сподівалася, що церемонія триватиме не дуже довго. Незважаючи на відчайдушні спроби лорд-мера робити вигляд, що нічого не сталось, Морріґан відчувала, як сотні очей прикипіли до неї.
— Місіс Ардіт Ашер із Дівочого коледжу Деверо — ніколи не чув про такий! — бажає надати свою пропозицію… — Лорд-мер затнувся. Він витяг носовичок із кишені й витер піт із чола. — Міс Морріґан Кроу.
Цього разу присутні в залі ахнули. Морріґан рухалась наче вві сні, щоб забрати свою другу пропозицію за день. Вона навіть не глянула, щоб перевірити, чи там справді її ім’я, і поклала рожевий конверт, який солодко пахнув, до іншого, в кишеню.
Усього за кілька хвилин ім’я Морріґан прозвучало втретє. Вона поспішила вперед, щоб забрати свою пропозицію від полковника ван Левенгука з Військової академії Гармон, і якомога швидше повернулась на місце, втупивши очі в черевики. Морріґан щосили намагалася не звертати уваги на вир переможних метеликів у своєму животі й стримувала дурнувату усмішку.
Чоловік у третьому ряді підвівся й закричав:
— Але ж вона проклята! Це неправильно. — Дружина смикнула його за руку, намагаючись змусити замовкнути, але це було неможливо. — Три пропозиції? Ніколи про таке не чув!
Публіка схвально загула.
Морріґан відчула, що її радість тане, як свічка. Чоловік був правий. Вона проклята. Що проклята дитина може зробити з трьома пропозиціями? Їй ніколи не дозволять їх прийняти.
Лорд-мер підняв руки, закликаючи до тиші.
— Сер, ми маємо продовжувати або сидітимемо тут увесь день. Якщо всі будуть такі ласкаві й зберігатимуть тишу, я повернуся до цих дуже незвичних подій після церемонії.
Якщо лорд-мер сподівався на відновлення спокою, на нього чекало розчарування, тому що, діставши наступний конверт, він прочитав:
— Юпітер Норт бажає надати свою пропозицію… Ох, не можу повірити. Морріґан Кроу.
Зал мерії вибухнув — батьки й діти скочили на ноги, кричали, набуваючи різних відтінків рожевого й пурпурового, і вимагали пояснень цього божевілля. Чотири пропозиції! Дві були рідкістю, три — надзвичайним винятком, але чотири? Просто нечувано!
Залишалось оголосити ще дванадцять пропозицій. Лорд-мер поспіхом роздав їх, і щоразу, коли ім’я на конверті не належало Морріґан, на його обличчі з’являлося неабияке полегшення. Нарешті його рука досягла дна коробки, яка виявилася вже порожньою.
— Це був останній конверт, — сказав лорд-мер, вдячно заплющуючи очі. Його голос тремтів. — П-прошу всіх дітей, які отримали пропозиції, рухатися в кінець зали, і, гм, наші помічники проведуть вас до кімнат співбесід, де ви можете, м-м, зустріти своїх майбутніх наставників. Усі решта… впевнений, що ви все… все знаєте. Це зовсім не означає, що ви недостатньо здібні і… ну гаразд. — Він непевно махнув рукою публіці, яка зрозуміла його натяк і почала розходитись.